Безліч питань, які треба обміркувати. Отож кури й думай. Кажуть, що курити шкідливо, але мислити завжди корисно. Якщо не розв'яжеш своїх проблем, то хоча б прожени безсоння…
Коли і як я заснув, не знаю. Прокидаюсь тому, що біля моєї голови м'яко, але настирливо дзеленчить телефон. Розплющую очі. Надворі вже день.
— Альбере, ви вже снідали? — лунає в трубці приємний жіночий голос.
— Ні. Під час сну я ніколи не снідаю.
— Тоді ми могли б поснідати разом десь за півгодини…
— Гаразд. Я встигну зібратися.
Півгодини, звичайно, цілком досить, щоб поголитися, прийняти душ і вдягтися. Але наказовий тон, яким дама говорила зі мною, мені не сподобався, і я виходжу до неї аж через сорок хвилин.
Мод сидить за столом, ніяк не виказуючи свого ставлення до того факту, що я спізнився. Десята година ранку. Простора їдальня порожня.
— Сподіваюсь, я не примусив вас чекати, — ввічливо кажу я. — Маю на увазі, що ви вже, напевно, поснідали.
Свіжі столові прибори біля неї свідчать про те, що я помиляюсь, тому дама залишає моє запитання без відповіді, лише зауважує:
— Я гадала, що торговці — народ пунктуальний.
Голос, як завжди, люб'язно-приємний.
— Саме так, — підтверджую я, вмостившись навпроти неї. — Але для мене торгівля — це лише хобі. Справжнє моє покликання — неробство.
— Що вам принести: каву, чай? — перебиває нашу розмову кельнер.
— Каву, — відповідаю я.
— Дві кави, — уточнює дама.
Кельнер уже хотів іти, але вона жестом зупиняє його.
— І ще помаранчевий сік, шинку з яйцем, кефір.
Тепер уже мені доведеться чекати її. Кельнер зникає. За столом западає неприємна мовчанка.
— Посміхніться, — кажу я. — Сьогодні буде чудовий день.
Її обличчя й справді освітилося блідою усмішкою. Блідою і, здасться, іронічною.
— Домовимося наперед не говорити про погоду. І взагалі вам не обов'язково розважати мене розмовами.
— Гаразд, я мовчатиму. Якщо ви наполягаєте.
— Я ні на чому не наполягаю, — м'яко проказує вона, наче я дитина, якій треба пояснювати елементарні речі. — Просто хочу, щоб ви не робили зайвих зусиль. Вважайте мене службовою особою.
Кельнер приносить каву, а разом з нею неодмінний додаток: булочку, масло, конфітюр.
— Якщо ви службова особа, то я починаю снідати, — доповідаю я, наливаючи каву.
— Так-так, не соромтесь.
Трохи згодом приносять і її смажену шинку. Їмо мовчки, кожний зайнятий своєю тарілкою і своїми думками. Судячи з її округлих форм, дама не може поскаржитися на відсутність апетиту. Що ж до її гаданої веселої вдачі, то тут я, здається, помилився. Або ж Сеймур попередив її: «Будьте з ним дуже уважна. Він нещирий і до того ж бабій. Не спускайте з нього очей, але тримайтесь на відстані».
Наливаю собі ще чашку кави й закурюю сигарету.
— Чи не скажете ви мені, як службова особа, які в нас плани?
— Наш спільний знайомий вам про це казав, — відповідає Мод.
Сеанс наближається до кінця — дама взялася за кефір.
— Я маю на увазі сьогоднішній день.
— Поїдемо до Франкфурта.
Дама підводить на мене очі. Великі темно-карі промовляють: тут не місце для розмов.
— У вас гарні очі, — кажу я.
— Я подбаю про те, щоб винесли валізи, й розрахуюсь, — каже Мод, підводячись. — Почекайте мене в холі.
Що й казати: службова особа.
У підземному гаражі готелю, де стояли наші автомобілі, виникла коротенька суперечка, яка мала дуже серйозні наслідки.
— Ви куди? — запитує дама, побачивши, що я прямую до свого «БМВ». — Ми поїдемо разом.
— Звичайно, але кожний у своєму автомобілі.
— Навпаки: поїдемо в одному автомобілі.
— Тоді сідайте в мій.
— Ви поїдете в моєму автомобілі, Альбере, — наполягає жінка.
— Але ж наш спільний знайомий мені цього не казав…
— Він казав мені. Згодом ви знову одержите свій автомобіль. А поки що кладіть сюди свою валізку.
Отже, прощавай, мій любий «БМВ», прощавай, моє сіре котеня. Тепер я зовсім обеззброєний. Ну ж, не треба занепадати духом: менше зброї — легше нести. Діятимемо голіруч, як борці дзю-до.
Віддаю валізку і, вже не заперечуючи, сідаю в зелений «мерседес» на місце мерців. На відміну від мого «БМВ», просякнутого духом бензину й тютюну, тут панує легкий запах парфумів.
Вона вправно виводить «мерседес» з гаража. Досвідченого водія видно з того, як він рушає з місця. Максиміліанштрассе залита сонцем. Мод тримає кермо лівою рукою, правою виймає з сумки чорні окуляри, і я згадую колишню секретарку Сеймура — Грейс, хоч її окуляри були не темні.