Повільно веду автомобіль по крайній смузі праворуч, призначеній для таких, як я, черепах, і краєчком ока спостерігаю в дзеркальце, що робиться позаду, поки Борислав, як завжди лаконічно, викладає суть справи:
— Радев займався якимись емігрантами. Вони розкусили його, втягли в брудну вуличну бійку, звинуватили у збройному нападі й напустили на нього поліцію. Йому вдалося вислизнути, й, замість повернутися в готель, він зник у натовпі. Твоє завдання — знайти його.
— Дрібниця, — кажу я. — Мюнхенський натовп навряд чи перевищує півтора мільйона чоловік.
Дрібниця це чи ні, але я відчуваю, що ота млість у грудях починає відступати. Добре хоч, що все інше в мене скінчилося. А щодо нового завдання, яке щойно виникло перед тобою… то у нас так заведено: одне минає, друге настає.
— Шукатимеш його в «Кауфгофі», — чую голос Борислава, який намагається перекричати бас співака. — Він має крутитися десь там. У «Кауфгофі» Радев зустрічався із своїм зв'язковим — Лазаровим, ти його знаєш… Отже, це єдине місце, де його можна знайти.
— Чому ж сам Лазаров не пошукає його?
— Тому що він влип у ту саму історію, тільки з ним ще гірше: його затримали.
— В який час вони зустрічалися в «Кауфгофі»?
— Про це вони домовлялися між собою. Посидиш і зачекаєш.
— Щоб сказати йому «добридень»…
— Може, взагалі нічого не скажеш. Досить і того, що передаси йому паспорт на нове прізвище. Документ уже готовий. Одержиш його у Вісбадені. Запам'ятай адресу.
Борислав повільно вимовляє адресу, і я, перш ніж зафіксувати її в пам'яті, вголос повторюю, щоб не сталось якоїсь помилки. Потім підсумовую:
— Погорів, бідолаха.
— Але не так, як ти в Копенгагені, — нагадує Борислав.
Він з тих людей, які завжди заспокоюють себе тим, що буває ще гірше.
— У Копенгагені? Про що це ти?
— А ти навіть не пам'ятаєш, що колись був у тому місті?
— Можливо, й був. Вилетіло з голови.
— Якщо ти справді забув, то з тобою все гаразд. Як добре було б, коли б ми могли витирати гумкою в пам'яті погані спогади!
— Навіщо їх витирати — адже то наші скарби.
— Саме через такі скарби я втратив сон. Та й вік, певно, дається взнаки.
— Ні, вік тут ні при чому, — заперечливо хитаю я головою. — Петко Земляк — наш одноліток, а його ніщо не гнітить.
— Так, у нього нерви міцні, — погоджується Борислав.
— Краще б сказати, що в нього їх взагалі немає. Мабуть, він проспав той ранок, коли господь-бог роздавав людям нерви.
— Щасливчик…
— Так само він проспав і наступний ранок, коли людей наділяли уявою. От і вештається по світу без нервів і без уяви.
— По-моєму, нерви й уява невіддільні одне від одного. Не маєш одного, не матимеш і другого. А коли почнеш уявляти, що може статися і як це буде, — вважай, кепські справи.
Якийсь час в автомобілі чути лише хрипкий речитатив співака, який, не переводячи подиху, переходить від «Хелло, Доллі» до «Мікі Мессер». Я поглядаю у дзеркальце. За спиною у нас час від часу виникають автомобілі, швидко наздоганяють нас і зникають. Ніби здалеку, чую голос Борислава:
— Може, ти вже розвернешся на якомусь перехресті й відвезеш мене назад. Я не збираюсь переходити кордон.
— Не хвилюйся, я тебе не перевезу через кордон, — неуважливо кидаю я.
Зовсім неуважливо, бо в цю мить я зайнятий тим, чого взагалі не слід робити, — уявляю собі, що може трапитись. Тобто: не накреслюю план і не обмірковую дії, а лише уявляю, Скільки нервів це мені коштуватиме. Борислав має рацію — справи наші кепські.
Пообідати я зупиняюсь уже на території Федеративної Республіки. Час обіду давно минув, і я можу розкошувати в напівпорожньому ресторані, знаючи, що тебе обслужать без зайвої затримки.
Столик мій біля величезного вікна, звідки відкривається краєвид на сусідній сосновий ліс, та увага моя зосереджена на відбивній із свинини й спогадах про минуле. Борислав знічев'я нагадав мені про ту чудову датську історію. Мабуть, тому, що та історія підтвердила: в мене теж є нерви. А до того я був майже такий, як Петко Земляк. Не те щоб зовсім як дерево, але й не мав звички виказувати свій стан.
А потім ота пастка в Копенгагені. Датська поліція розшукувала мене скрізь і всюди, звинувачуючи в убивстві, до якого я був непричетний. Агенти ЦРУ чигали на мене, щоб звести рахунки. Ніякого шляху до відступу. Ніякого зв'язку з Центром. І до того ще гнітючий сумнів — а може, Центр давно вже вважає мене зрадником? Загинути від чужої кулі на чужій землі — це звичний риск для людини моєї професії, але залишитися в пам'яті своїх зрадником…
Отже, агонія трохи затяглася. Агонія, так майстерно організована отим жахливим чоловіком — Сеймуром, який і досі приходить іноді до мене уві сні, щоб потішити словами: «У вас немає ніякого виходу, Майкле. Ви в пастці. Чи відомо вам, що таке пастка? Це таке місце, куди можна ввійти, але не можна вийти. Вас звідти виводять, щоб дати по заслузі».