На жаль, зустріч у «Кюрасао» — не моторошний сон. Інакше б я давно вже прокинувся. Ця зустріч для мене — наче удар нижче живота, один з тих несподіваних, недозволених ударів.
І все-таки Сеймур сказав: «Вам ніщо не загрожує». Аж надто благородно для того, щоб це була правда, але треба, щоб це була правда. Сеймур не належить до категорії дрібних брехунів. Це нижче його гідності. Отже, питання залишається відкритим. А коли питання відкрите, я дію за принципом: найгірший варіант найбільш імовірний.
Знову обмірковую свої дальші дії, роблю це головним чином для того, щоб не заснути. За чверть година ночі. Аж ось, нарешті, бачу чоловіка, який наближається до садової хвіртки. Проте цього разу хвіртка замкнена, і, поки він її відмикає, я опиняюся біля нього.
— Гер Шмітхаген…
Чоловік здригається, але не втрачає самовладання.
— Я прийшов по машину.
— В такий час? — збентежено каже чоловік, мимохіть порушуючи текст пароля.
— Я прийшов за сірим «мерседесом», — закінчую я свою частину пароля. — А ви повинні мене запитати…
— … Чи не прийшли ви за чорним «вольво», — додає Шмітхаген. — Тільки ж, боже мій, у такий час… Ідіть слідом за мною.
Я підкоряюсь, думаючи, що в цьому будинку ім'я боже вимовляють аж надто часто й зовсім недоречно. Господар обходить будівлю й веде мене до внутрішнього двору. Коли він зупиняється й шукає в кишені ключі, я невиразно бачу його обличчя — обличчя літньої людини, з великим носом і запалими щоками.
— Я не можу прийняти вас у будинку, — тихо попереджає мене Шмітхаген, перш ніж покрутити в замку ключ. — Прокинеться дружина. Сядьте он там, у затінку, на лаві.
Він сказав «у затінку», бо саме зійшов місяць. Цілий день було хмарно, а зараз небо проясніло й по ньому самовдоволено поплив великий синьо-білий півмісяць. Влаштовуюсь на лаві, а господар безшумно відмикає двері й зникає у будинку. Простежую за ним очима: хоча б не наскочив у темряві на стілець.
За п'ять хвилин він уже сидить поруч мене, а я ховаю у внутрішню кишеню товстий конверт.
— Отже, у вас неприємності… — бурмоче Шмітхаген, вже набагато привітніше.
— Нічого страшного, — недбало відповідаю йому. — Я сказав вам це тільки для того, щоб ви мали на увазі: я можу знову звернутися до вас.
— Тільки не в такий час, прошу вас. Крім усього, в мене нервова дружина. А сусіда мучить безсоння й цікавість. Не знаю, чи не підглядає він і зараз з-під занавіски…
Натяк досить прозорий. Я вибачаюсь востаннє й рушаю до автомобіля. Не до сірого «мерседеса» й не чорного «вольво», а до свого вірного «БМВ».
У конторці «Чорного цапа», як я й сподівався, відбулася зміна варти. Сонний черговий ввічливо вислуховує моє пояснення — на жаль, я змушений негайно виїхати, — дістає картку з рахунком, бере гроші й повертає мій паспорт.
Хол порожній. Вулиця перед готелем — теж. Сідаю в залишений на сусідньому перехресті автомобіль і рушаю. Звичайно, не до Кельнського кафедрального собору.
Фари прорізають у мороці світловий тунель, і я лечу в цьому тунелі ось уже бозна-скільки часу під рівномірне гудіння мотора, ніби одірваний від навколишнього світу, і лише синьо-білі дорожні знаки нагадують про те, що навколишній світ ще існує: «Поворот на Умлайтунг», «Кінець населеного пункту Аусфарт», «До Нюрнберга — 75 км».
Жену автомобіль із швидкістю двісті кілометрів на годину, — не тому, що треба дуже поспішати, а тому, що велика швидкість збуджує нерви й не дає заснути за кермом. Не доїжджаючи до передмістя Мюнхена, звертаю з автотраси на вузенький путівець і зупиняюсь біля соснового лісу; вимикаю мотор автомобіля й пробую зробити те саме з мотором у голові: на сон у мене лишилося рівно дві години.
Перша з цих двох годин минає в якійсь ідіотській розмові:
«Ви самі, Майкле?» — «Сам чи ні, яке вам до цього діло, Уїльяме?»
Та, здається, поступово я засинаю, бо коли в моєму мозку дзвонить будильник, стрілки на циферблаті годинника показують сьому. Закурюю сигарету, щоб остаточно прокинутись, і знову виїжджаю на шосе.
До Мюнхена я прибуваю якраз вчасно. П'ю каву — витрачено чверть години, ще чверть — на те, щоб знайти місце для автомобіля. Та ось я вже стою перед універмагом «Кауфгоф» — за п'ять хвилин до урочистого відкриття дверей до скарбів серійної продукції.
Коли б «Кауфгоф» був крамничкою краваток чи газових запальничок, усе було б дуже просто. Стаєш десь поблизу, так, щоб у поле твого зору потрапив тротуар перед входом, і чекаєш, поки з'явиться Радев.
У «Кауфгофі» є й краватки, й запальнички. Та, на жаль, там є ще мільйон інших речей, бо це модерний чотириповерховий універмаг, який важко навіть обійти — де вже там усе роздивитись!