— Так, я знаю тебе… І тому нічим не буду обмежувати твою ініціативу… І не задаватиму зайвих запитань, Фред.
— Маю свій план. В мене надійні зв’язки в цьому світі. Я можу обійтися і без політиків, аби не потерпати за власну репутацію… За наші з тобою репутації.
— Добре, Фред. Ти ніколи не давав мені підстав сумніватися в тобі.
— А це тому, Старий Лисе, що я завжди кажу тільки правду і лише правду. Мене ще в дитинстві дуже били за найменшу брехню, і тому я дитиною зрозумів, що в нашому наскрізь брехливому світі є лиш одна можливість брехати і не бути спійманим на брехні, — це казати виключно правду. Все одно ніхто не повірить, але ж ніхто й не викриє твого обману. В цьому щось є, чи не так, Старий Лисе? Обнімаю тебе. З нами Бог!
Все наше життя перетворилося на дикий карнавал. Ми, спершу ніби для простої розваги, поодягали химерні і кумедні маски найрізноманітніших потвор. Ми живемо, ми веселимося, але під нашими масками вже немає наших облич. В нас уже немає власних облич.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Димний антураж нічного бару.
— Я хочу тобі сказати, моя люба Сігно, що я вже давно збагнув один закон природи, — кожному свій час. Я про це не почув, не повірив комусь на слово — я сам відчув розумом, кожною клітиною шкіри. Кожному свій час! І той, хто замолоду був дуже мудрим, з роками може, а можливо, й мусить опинитися серед дурнів… Я полюбив відвідувати смітники — місця вічного спочинку людських бажань і потреб. На смітниках є все — широкий вільний вибір того, за що ще вчора люди готові були й горлянки перегризати. А сьогодні — будь ласка… З кожного із нас його величність Час викроїть тільки те, що йому потрібно. І він не обійде нікого. І якщо з твоєї шкіри зроблять просто бубон, то знай, що саме бубон зараз і потрібен Часові. А відтак — потрібен ти і твоя шкіра. І мусиш радіти, що ти потрібен світові. І навіть простий пшик, то є не просто пшик, то — подих вічності. Я, моя люба, добре відчуваю свій час. Яз тих пташок, котрим ще рано подавати голос… Давай ще вип’ємо…
Нараз до Хенка підійшов бармен:
— Вас до телефону.
— Кому це я знадобився серед ночі?
Хенк повернувся хвилин через п’ять. Він якось споважніло, навіть дещо пихато, підійшов до Сігни і багатозначно, промовив:
— Пробач… Я помилився…
Сігна дзвінко розсміялася:
— За що тобі пробачити? В чому ти помилився?
— Я тобі щойно сказав, що мені рано подавати голос… Але мій час уже настав.
— Що, з твоєї шкури його величність Час уже зібрався робити бубон? Пробач за такий жарт…
— Пробачаю, Сігно… Я люблю такі жарти… Завжди отак жартуй зі мною… То що, вип’ємо?
Ми вже давно забули слово доброчесність… А мені пригадуються, колись і я читав Сенеку, слова про те, що керувати можна тільки доброчесністю, душевні ж хвороби легше викорінити, ніж їх загнуздати. І ще Сенека говорив про те, що людська Вірність є святим благом людського серця, ніяка необхідність не змусить Вірність до обману, ніяка винагорода не спокусить. Вірність скаже — пали, бий, убивай, але я не зраджу, чим сильніший біль буде випитувати таємниці, тим глибше я їх заховаю… Які прекрасні й наївні слова. Аж хочеться померти. Точніше, аж не хочеться жити у нашому вільному й прекрасному світі.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Машина, зупинилася під розлогим гіллям молодого. платана.
Хенк, квапливо вийшовши з нічного бару, довго роззирався навсебіч і не міг її помітити, аж поки прочинились дверцята і в салоні спалахнуло світло.
— Я тут, Хенк.
Від несподіванки він злякано завмер:
— Привіт, Артуре. Ти довго мене чекав?
— Сідай.
Машина відразу рушила, і вони помчали нічним містом.
— Як тобі ведеться, Хенк? Як успіхи на літературній ниві?
Хенк промовисто змовчав, лише поглянув на Артура дещо винувато й присоромлено, а той пограв трохи жовнами, ховаючи ледь бридливу гримасу, виплюнув у відкрите вікно жуйку і позирнув на підпилого хлопця іронічно, спідлоба. Хенк споважнів у передчутті ділової, важливої розмови.
— Пишу я багато, — мовив багатодумно.
— Як здоров’я батька?
— Спасибі. Нівроку. Я його давно не бачив.
— Вже друга година ночі. Ти спати хочеш? В тебе стомлений вигляд… Багато випив?
— Пусте. Все гаразд. Я нічна пташка. Як і ти, Артуре. Я відсипаюся вдень.
— Добре, тоді повернемось до справи… Я радий, що ти, не вагаючись, зголосився зі мною зустрітися. Справа дуже відповідальна й важлива, але ще не дуже нагальна… Маємо час усе зважити… Повторюю, я радий, що ти такий безвідмовний… — на крутому повороті Хенка притиснуло до Артура, п’яно й вибачливо усміхаючись, він незграбно вирівнявся. — Я вже тобі говорив, що саме твоя допомога нам зараз дуже потрібна… І це може стати початком твоєї блискучої творчої кар’єри. Ми про це потурбуємось… Одне слово, слухай мене уважно. У нас є точні дані, що астронавт Джозеф Девіс веде, сказати б, подвійну гру. Буду з тобою відвертим, у нас немає особливих претензій до Джозефа, він загалом путній хлопець, і ми переконані, що він сам розбереться, на кого йому краще працювати і яким богам краще молитися, але… Трапляється всяке… Ось матеріали. — Артур поклав на коліна Хенкові великий сірий конверт. — Ці документи однозначно свідчать, що від астронавта Джозефа Девіса можна чекати всього…
— Розумію…
— Ти ще нічого не розумієш. Надійно заховай зараз цей конверт. Я підвезу тебе до самого твого дому. Там ти спокійно можеш ознайомитись з цим усим і до певного часу заховати в твоєму особистому сейфі. Гадаю, не варто наголошувати, що, крім нас із тобою, ніхто про ці папери не повинен знати.
— Ясна річ.
— Якщо Джозеф Девіс поведеться гідно, а ми сподіваємося, що саме так і буде, то конверт ти повернеш мені. І ми тоді просто забудемо з тобою про все — і про цю нашу розмову, і про зміст цих матеріалів. За твою згоду допомогти нам тобі належить королевська, як на мене, винагорода. — Артур дістав з бічної кишені літника чек і простягнув його Хенкові.
Той уважно подивився, і його брови звелися:
— Спасибі.
— Але якщо виникне потреба, то ти відразу, негайно, терміново, тої ж миті ці матеріали обнародуєш… Уважно ознайомся з текстом. Якщо виникне потреба, то в тебе не буде й хвилини на читання… А ти муситимеш знати, про що тут ідеться…
— А яким чином ці документи потрапили до мене?
— Ти знаєш Сігну Конрад?
— Так. Ми з нею і з Джозефом разом вчилися.
— Отож. І зараз ви часто зустрічаєтесь. Нам це дуже подобається, що ви часто зустрічаєтесь… Скажу більше, я знаю, що Сігна тобі не байдужа… — Артур розсміявся, — Та й кого може залишити байдужим таке юне курчаточко? Чи не так? До речі, якщо захочеш, це своєрідний додаток до твого сьогоднішнього гонорару, то ми б могли трохи посприяти, щоб вона була… прихильнішою до тебе… Знаєш, ми не боги, ми не можемо обіцяти, що вона втюриться в тебе так, як це буває в кіно, але принаймні сподіваюся, не відмовиться переспати пару разів… Домовились?
— Спасибі, — розчулено пробелькотів Хенк. — Але ж, крім того, що Сігна Конрад — наречена Джозефа…
— Помовч… Слухай… Ми знайдемо надійний спосіб передати Сігні пакет від Джозефа, але він обов’язково потрапить до твоїх рук при належній кількості свідків, і ти вже сам потурбуєшся, щоб він у тебе й залишився. У тому конверті будуть чисті аркуші паперу. Це на той випадок, якщо з якихось причин конверт не утримається в твоїх руках. Розумієш? А справжні матеріали вже в тебе.
— Так…
— Гадаю, тобі не треба пояснювати, чому цей конверт не повинен потрапляти Сігні Конрад?
— Вона — наречена Джозефа, вона може просто знищити будь-які матеріали, що його компрометують… Це я розумію… Але якщо ці матеріали зараз у ваших руках, то чи не простіше…
— Ні, Хенк, не простіше. Ти сьогодні забагато випив, і в тебе кепсько варить голова. І, врешті, свого часу ми з тобою домовилися, що задавати питання буду переважно я, а від тебе чекатиму відповідей та діяльності.
— Пробач, Артуре. Але я просто хотів дещо уточнити для себе.