Расмус побіг мокрою травою поміж яблунями до брами. За нею в’юнилася дорога. Літньої ночі вона була схожа на широку сіру стрічку. І Расмус побіг тією стрічкою…
Розділ четвертий
«Я не боюсь на стежині зеленій…» — так мовилося в одному вірші, якого читала вчителька в школі. У вірші йшлося про хлопчика, що також був уночі сам надворі.
Хіба він гірший за того хлопчика-вугляра? Та як же страшно бути самому, він до такого не звик. У притулку його весь час оточували люди, і коли він хотів бути сам, то мусив ховатися у відходку або вилазити на липу.
У Вестергазі діти справді шукали самоти. Але самота в полі серед літньої ночі була для нього цілком нова. Такої непорушної тиші, як тієї прохолодної, безвітряної ночі з блідими зірками, Расмус іще ніколи не переживав, і вона його лякала. Він боявся тієї тиші й того дивного примарного світла, в якому все здавалося несправжнім. Він тільки вві сні бачив краєвиди, що купалися в такому непорушному світлі, і досі не знав, що саме такий вигляд мають літні ночі.
Зляканий і змерзлий, Расмус чимдуж біг дорогою. Його босі ноги виляскували по землі. Він поспішав. Головна дорога була небезпечна: якби йому там хтось трапився, то зрозумів би, що він утікач. Та була ще бічна дорога через луки. Адже й вона вела у світ. Вузенький звивистий путівець, яким узимку возили дерево, а влітку — молоко з пасовиська, куди виганяли худобу. Там уже напевне ніхто не зустрінеться й не здивується, що він робить тут сам серед ночі. А однаково Расмус трохи завагався, перше ніж ступити на той путівець. Шлях був наче зачарований і викликав у його серці острах. Навколо темніли кущі ліщини й сумно шелестіли осики, хоч їх майже не ворушив вітер. Чого ті осики так тремтять і чого їхній шелест такий сумовитий?
«Я не боюсь на стежині зеленій…» Ні, він не боїться, та все-таки хай би Гуннар був із ним. Якби можна було саме тепер триматися за чиюсь руку. Тіні здавалися темними, як ніколи. Весь світ був непорушний, ніби мертвий. Усі тварини і пташки спали, і всі люди також, тільки він ішов самотою і боявся. Дуже боявся на стежині зеленій, авжеж, боявся, не так, як той відважний хлопчик-вугляр. «Далі ж у лісі аж серце холоне», — мовилося в тому самому вірші, і це була правда.
А ще Расмус дуже зголоднів. Він засунув руку в кишеню, витяг скоринку і з’їв її, та шлунок однаково здавався порожнім, і він стурбовано думав про те, чи в світі знайдуться якісь добрі люди, що нагодують самітного хлопця з сирітського притулку, навіть коли через свій рівний чуб він не підходить жодним названим батькам.
Расмус був голодний. І втомлений. Треба спробувати знайти якесь місце, де можна було б поспати. Ще не зараз. Зараз йому ще не можна відпочити. Він мусить відійти якомога далі від Вестергаги, поки настане день. Поки там помітять, що його нема в ліжку. А коли помітять, який там зчиниться переполох! Може, Шуліка пошле на пошуки поліцію.
Від цієї думки Расмус знов заквапився. Засунувши руки в кишені, нахилившись уперед, він біг підтюпцем і дивився тільки поперед себе, намагаючись не звертати погляду вбік, де залягали глибокі тіні. Так він тікав, відчуваючи себе страшенно самітним. І йому здавалося, що його втечі не буде кінця.
Коротка літня ніч стає довгою, коли хтось мандрує дорогами. Мандрує цілу вічність, поки ноги перестають його слухатись. Поки в нього несамохіть опадають повіки і він іде такий сонний, що голова хилиться додолу. Настає світанок, сонце кидає перше проміння між дерева, але він не помічає цього. Іскриться трава, павутиння, блищать краплі роси на листі приворотня, хтозна-куди зникає легенька ранкова імла, а на вершечку найближчої берези сидить ранній дрозд і виводить свої перші радісні трелі. Але він їх не чує. Бо він стомлений і сонний. Невимовно сонний.
Та ось подорожній нарешті надибує невелику клуню, з тих, у яких полюбляють ночувати волоцюги. Вона стоїть посеред луки і всім своїм сірим виглядом ніби запрошує до себе. О цій порі року такі клуні повні сіна.
Расмус насилу відхилив важкі двері. Всередині було тьмяно й тихо і приємно пахло сіном. Расмус глибоко зітхнув, наче аж схлипнув, і впав на сіно. Він уже спав.
Расмус прокинувся, бо дуже змерз і стеблина залоскотала йому в носі. Він рвучко сів, не пам’ятаючи, де він і як сюди добрався. Та раптом усе згадав, і з почуття безмежної самоти на очах у нього виступили сльози.
Боже, який він нещасний! Бути втікачем виявилося багато важче, ніж він думав. Він уже затужив за Вестергазьким притулком, за Гуннаром, за теплою постіллю і за ранковою молочною кашею. Атож, Расмус уже оплакував притулок, як утрачений рай. Звичайно, хлопцям там часом перепадало, але то була менша біда, ніж лишитись у світі самому, як палець, закоцюблому й голодному, як ось він. Крізь щілини просмикувалися тоненькі промені сонця. День сьогодні теж гарний, принаймні не доведеться так по-свинському мерзнути. Расмус був одягнений у сорочку й буденні штани з сірої грубої вовни, які тітка Ольга полатала йому на колінах. Але однаково так змерз, що аж зубами цокотів. Найкраще було б лягти й знов заснути, та хіба заснеш у такому холоді! Расмус сидів на сіні й понуро стежив за порошинками, що танцювали в сонячному промінні.