Расмусові не подобався весь цей шерех. Він боявся. Він лежав у кутку, витріщивши очі, і вдивлявся в сутінок, наче переляканий звір.
— А що, як тут є примари? — прошепотів він. — Що, як з’явиться примара й забере нас?..
Та Оскар не боявся.
— Як з’явиться примара, скажи їй від мене, нехай ушивається в море, а то прийде справжня божа зозуля і зробить із неї печеню.
Расмусові не стало від того легше.
— Наша куховарка, тітка Ольга, бачила раз собаку без голови, а з шиї в нього бухкав вогонь.
Оскар позіхнув.
— Здається мені, що твоя тітка Ольга сама без голови.
Нема ніяких примар.
— Звичайно, є, — не здавався Расмус. — Знаєте, що каже Великий Петер? Каже, що коли хтось о дванадцятій годині ночі оббіжить дванадцять разів навколо церкви, то з’явиться нечистий і забере його.
— По-моєму, й добре зробить, як забере, бо чого серед ночі гасати навколо церкви? Хіба що він не сповна розуму, а коли так, то хай нарікає на себе.
Оскар не хотів більше балакати ні про які примари, він хотів спати. Расмус теж був сонний, хоч і поспав з годину, як лежав у піщаному видолинку. Він хотів би заснути, але не міг, бо навколо щось пищало й ніби зітхало. Оскар уже хропів, а він і далі лежав і дослухався до темряви.
І раптом він почув голоси! Так, так, голоси!
Сірий старий будинок міг зітхати й рипіти від вітру, та коли чути голоси, то це вже напевне з’явилися примари. Жалісливо зойкнувши, Расмус кинувся до Оскара.
— Оскаре, прийшли примари, я чув, як вони балакали! Заспаний Оскар сів на постелі.
— Балакали?.. Хто балакав?
Він прочумався й почав напружено дослухатися. Так, Расмус казав правду. Десь поблизу хтось балакав.
— Отакої, знов треба йти до ленсмана, — прошепотів Оскар.
Він підсунувся до вікна, став навколішки й занепокоєно виглянув у сутінок. Расмус зробив те саме. Він був смертельно переляканий і з розпачу кусав нігті.
— Я за те, щоб ми взяли свою здобич і вшивалися звідси, — почули вони.
Говорив хтось біля самого вікна, і голос наче не скидався на ленсманів.
— Хай це вже буде мій клопіт, — відповів хтось йому, і цей голос Расмус упізнав. Голос Ліва Гільдінга він упізнав би серед тисячі інших.
Расмус учепився Оскарові в плече. Він міцно, з усієї сили стискав його — адже перед самим вікном стояли Лів і Ліандер, і це було страшніше за примар і ленсмана.
Ось вони зайшли — пробі! — до сіней, ось вони вже в кухні, Расмус чув, як у них під ногами рипіла підлога. Що вони робили тут серед ночі, невже немає такого місця на землі, де б людину не турбували грабіжники?
Двері з кухні до Расмусової прибраної кімнати стояли прочинені, і крізь щілину їм було чути кожне слово прибульців, що й далі розмовляли між собою.
— Так, але мені здається, що довше чекати небезпечно, — сказав другий голос, той, що належав Ліандерові. — Я хочу виїхати звідси.
— Ні, ні, ні, — мовив Лів, — не можна нервуватися, а то все зіпсуємо. Дуже погано було б, якби ми чкурнули саме тепер, коли в старої пропало намисто. Ні, ми поживемо в заїзді ще тиждень і нічим не зраджуватимемо себе, розумієш? Адже в Санде ми не були, розумієш, і сумління в нас чисте. Бо хто б залишився в заїзді за дві милі від Санде майже на два тижні, якби в нього не було чисте сумління, розумієш?
— Як не розуміти, — відповів Ліандер, — коли ти вже казав мені це щонайменше чотирнадцять разів. Але я волів би забрати гроші і вшитися, бо мені здається, що ми сидітимемо тут із чистим сумлінням, аж поки досидимося до того, що воно перестане бути чисте.
— Буде так, як я сказав, — мовив Лів. — Ми заберемо гроші в суботу вранці, спокійно виїдемо двогодинним поїздом, і жодній маруді не спаде безглузда думка запідозрити нас у крадіжці" намиста чи чогось іншого.
Почувся такий звук, наче вони витягли з підлоги кілька неприбитих дощок а потім тихий задоволений сміх Ліва.
— Приємно бачити таку величезну купу грошей. Хвилину тривала врочиста тиша, тоді він повів далі:
— Я вважаю, що намисто також варте тисяч п’яти-шести.
— А однаково я хотів би позбутися його, — сказав Ліандер. — У Санде нам добре повелося, а тут, з Анною-Стіною, ні. Можна зрозуміти, що тебе тягне до котроїсь зі своїх зраджених давніх наречених, але мати ділові стосунки з бабами — дурне діло.
— Ти так нервуєшся? — глузливо спитав Лів.
— Нервуюсь… Не подобається мені все це. Що буде, коли стара отямиться?
— Вона не отямиться. Надто вже вона довго прожила на світі.
— А якщо все-таки отямиться? І скаже, як було насправді, а ленсман притисне Анну-Стіну з тим її волоцюгою? Ніякий волоцюга тій дурепі не допоможе, бо коли ленсман довідається, що вона брехала, то не мине й п’яти хвилин, як він видушить із неї, хто ми. А тоді не мине й п’яти хвилин, як нам пришиють і Санде.