— О ні, не підемо. Все треба робити хитро, сказала стара, витягаючи колючку пальцями ноги.
— То що ж нам робити? — спитав Расмус.
— Я більше не потикну носа в те осине гніздо з брехливими служницями, з гамором і метушнею, з дурними запитаннями: «Що ви робили в четвер?» Ні, ми все це переховаємо в інше місце, а ленсманові напишемо листа — «Будь ласка, заберіть гроші, а то пропадуть». А самі підемо собі далі, нехай ленсман без нас доводить справу до кінця, йому за це платять. Я не маю наміру бути йому за помічника.
Оскар узяв рюкзака й почав складати в нього пачки банкнот.
— Аби тільки не зустріти ленсмана, поки я нестиму на спині пів державного банку, а то застряну в буцегарні до кінця свого віку.
Він узяв намисто й жартома почепив його Расмусові на шию.
— Треба й тобі хоч раз у житті причепуритися. Тепер ти скидаєшся на царя Соломона в усій його пишноті.
Хоч, мабуть, у тебе на лиці трохи більше ластовиння, ніж у нього.
У світлі ліхтарика перед ним стояв цар Соломон із худими руками й ногами, але зі смарагдовим намистом на шиї.
— Так, і чуб у мене рівний, — сумно мовив Расмус. І шарпнув намисто, не хотів, щоб воно висіло в нього на шиї. Але виявилося, що його вже нема коли скидати. Бо вони знов почули голоси!
Розділ десятий
— Швидше! — прошепотів Оскар. — Швидше тікаймо звідси!
Вони кинулись до сіней. Та було пізно. Голоси вже лунали біля самої хати. Надвір вони вже не могли вийти.
— Швидше на горище!
Оскар штовхнув поперед себе Расмуса на вузенькі, стрімкі сходи, якими той недавно так весело вистрибував. Тепер він спотикався на них, наче хворий, і він справді був хворий зі страху перед тими, що тієї хвилини розчахнули вхідні двері й зайшли до темних сіней.
Оскар і Расмус завмерли на сходах. Вони боялися поворухнутися, боялися навіть дихнути, щоб не викрити себе.
Расмус із жахом дивився на дві темні тіні внизу, що обернули його життя в суцільний кошмар — ох, як він ненавидів їх!
— Ти таки правду кажеш, ніяких скриньок тут не було, коли ми приходили сюди останнього разу.
Це був голос Ліва — він саме відчинив двері до кухні.
— А однаково в тебе не вистачило глузду стривожитись, коли ти побачив у кімнаті цілий склад скриньок, — осудливо сказав Ліандер. — Міг би збагнути, що вони самі сюди не примандрували.
— Я зразу про це не подумав, — відповів Лів. — Сам знаєш, як часом буває — дивишся на щось і ніби його не бачиш. А тоді раз — і тобі тенькне: звідки, в біса, взялися ті скриньки?
— Дивишся й ніби не бачиш! У нашому ремеслі цього собі не можна дозволяти. Тепер нам треба забрати звідси гроші!
«Вони вже забрані», — подумав Расмус. Хоч як він боявся, проте відчув невимовну радість. Але та радість миттю згасла. Бо з кухні долинув сердитий крик — то кричав оскаженілий Лів:
— Швидше за ними! Вони не могли далеко втекти! Грабіжники кинулись до сіней. Тепер вони були такі люті, як собаки, натреновані на пошуки злочинців. Вони хотіли якнайшвидше опинитися надворі й шукати, шукати невідомого ворога, що забрав їхню здобич, щоб знищити його, коли знайдуть. Раптом посеред сіней Лів зупинився.
— Стривай! Спершу треба оглянути будинок, чи вони не поховалися десь тут. Унизу нікого немає. Та, може, є на горищі.
Лів почав підійматися сходами й нагнався просто на Оскарові кулаки. Він зойкнув і полетів назад, на руки Ліандерові. Расмус також зойкнув за широкою Оскаровою спиною. Зойкнув тому, що побачив, як Ліандер вихопив свого гидотного пістолета і крикнув з такою люттю, що в нього аж голос задрижав:
— Стій, ні кроку далі, а то я стрілятиму!
Тим часом Лів схопився на ноги, і світло його кишенькового ліхтарика ковзнуло по двох постатях на сходах. Він аж засопів, коли помітив царя Соломона у всій його пишноті.
— У того ірода на шиї намисто!
Грабіжники витріщилися на Расмуса, наче не могли повірити власним очам.
— Тікай, Расмусе! — крикнув Оскар. Широкоплечий, дужий, він затуляв собою вузькі сходи. — Тікай! — крикнув він громовим голосом.
І Расмус кинувся тікати. Немов пацюк, за яким женеться кіт, майнув зі сходів на маленьке горище, а звідти до комірчини, де вітер хряскав рамами вибитого вікна, аж виляски йшли. За вікном був дах комори. Расмус перескочив через підвіконня й побрався тим дахом. На це він був мастак, стрибати він теж був мастак. До землі він летів кілька метрів, але якби було треба, то стрибнув би і з церковної вежі. Расмус трохи забив коліно, та не мав часу прислухатися до болю, адже він нажаханий пацюк, за яким женеться кіт. Лів був уже на розі хати, і Расмус помчав так, наче йшлося про його життя, — а втім, він відчував, що тепер справді йшлося про його життя.