Багаті, добрі і гарні… і хочуть його взяти!
— Побудь тут кілька днів, і побачимо, чи ми вживемося разом, — сказав господар. — Таке, мабуть, не вирішують за одну мить.
— Я вже вирішив, що хотів би, — несміливо сказав Расмус.
— Атож! — підхопив Оскар. — Кращого хлопця ви не знайдете.
Пані Нільсон поважно глянула на Расмуса і сказала:
— Так, мені здається, що я любитиму його.
Потім вона дала їм на веранді кави, і Расмус залишився з Оскаром наодинці. Аж тепер він збагнув, що мусить розлучитися з ним, і на груди йому ніби навалився камінь.
— Оскаре, — мовив він, — ви вважаєте, що мені треба тут залишитися?
— Звичайно, треба. Кращого місця ти ніколи не знайдеш.
Расмус притих. Десь у глибині душі він сподівався, що той скаже інше… скаже, що не може розлучитися з ним… що, на його думку, вони мають бути разом. Але Оскар цього не сказав. Та й зрозуміло, адже такий хлопець — тягар для того, хто мандрує дорогами.
— Тепер, коли мене не буде, ви зможете йти багато швидше, — сказав Расмус тремтячим голосом. — Зможете долати в день ого скільки миль…
— Певне, що зможу, — погодився Оскар. — Та милі більш-менш усі однакові, тож байдуже, скільки їх пройдеш.
Расмус зітхнув.
— Сподіваюся, що тепер, коли я лишуся тут, вам уже не трапляться злодії.
— А не трапляться, їх багато й не буває. І я їх обминатиму десятою дорогою.
Расмус трохи помовчав.
— Ви сьогодні спатимете самі, — врешті сказав він. Оскар узяв його руки у свої.
— Сам… і старому Оскарові буде не легко. Але мене втішатиме те, що ти спатимеш в охайній кімнатці на хуторі і цієї ночі, і кожної наступної протягом свого життя і що тобі не доведеться терпіти голод і холод на дорогах.
Расмус проковтнув клубок у горлі.
— Подумати тільки, що ми вже ніколи не побачимося з вами.
Оскар і далі не відпускав його рук.
— Ну звичайно, ми бачитимемось. Одного чудового вечора, коли ти сидітимеш у кухні і вечерятимеш із батьком і матір’ю, у двері хтось постукає і перед тобою з’явиться справжня божа зозуля. І скаже: «Можна мені переночувати на сіні у вашій клуні?» І ти, наїдений, гладкий і радісний, відповіси: «Аякже, можна, Оскаре». Хіба нам не буде обом приємно?
Расмуса ці його слова не вельми втішили. На очі йому набігли сльози. А тим часом Оскар повів далі:
— А втім, побачиш, що я приходитиму сюди частіше, ніж ти думаєш. Я обіцяю, що ми побачимося.
— Це ви твердо кажете, Оскаре?
— Твердо, як «амінь» у церкві. А уяви собі, як тобі буде цікаво серед коней, корів, телят і свиней, які тут є.
— А як ви думаєте, на хуторі є якийсь кіт? — спитав Рас мус.
Пані Нільсон, що вийшла на веранду забрати тацю, почула його запитання і сказала:
— Ні, кота немає, бо я їх не зношу. Але наша сука привела вчора п’ятеро цуценят, і завтра ми зможемо глянути на них.
Якщо тобі десять років, задля п’яти цуценят ти здатен забути все лихо, яке тільки є на світі. Расмус аж підскочив з радості — завтра йому справді буде цікаво, о, ще й як цікаво!
— Ти зовсім сонний, — сказала пані Нільсон. — Я зараз прийду й покажу, де ти спатимеш.
І вона пішла з тацею до хати.
— Найкраще буде, як ми попрощаємося зараз, — мовив Оскар. — Я спатиму на сіні й вирушу в дорогу рано вранці.
— Але ви скоро прийдете відвідати мене? — занепокоєно спитав Расмус.
Якийсь внутрішній голос нашіптував йому, що він, мабуть, більше не побачить Оскара, а цього він не міг витримати. Але тепер він не думатиме про це. Він так хоче спати… А ще думки його заполонили цуценята, яких він мав завтра побачити. Він схопив Оскара за руку.
— Дякую, що ви взяли мене з собою в мандри. І дякую за те, що ви такі добрі.
— А я дякую тобі, — відповів Оскар. — По-моєму, ти дуже милий хлопчик із рівним чубом.
І Оскар пішов. Расмус трохи постояв на веранді, дивлячись йому вслід пекучими від сліз очима. Ось він віддаляється в присмерку з рюкзаком на спині. Ось він перейшов місток до дверей горища. Ось він відчинив важкі двері, зайшов усередину і зник.
Розділ чотирнадцятий
Другого дня Расмус прокинувся рано. Він відчував, що ще дуже рано, бо сонце, яке пробивалося крізь блакитні завіси, було червонясте, а звуки в домі — ранкові. Хтось у кухні вибирав попіл із плити, хтось молов каву.
Він сонними очима озирнувся по кімнатці. Вона справді була охайна, а в такому м’якому ліжку він зроду не спав.
У кухні почулася хода: туди напевне зайшли його нові батько й мати. Він спробував уявити собі, як вони виглядають, ці господарі Кам’яного хутора, і пригадав, що обличчя в них лагідні, саме про таких батька й матір він часто мріяв у притулку. Так, сталося велике диво… Він отримав власну домівку і власних батька й матір.