Та поки що гріло сонце, зима ще не заповідалася, то нічого було думати про хату вже тепер.
Вони йшли далі, і Расмус володів усіма зеленими луками й зеленими полями, всією блискучою водою, яку тільки бачив навколо, а до хат йому було байдуже.
Зрештою, вони однаково минули забудовану місцевість. Навколо них не було вже орендарських хат, тільки самий ліс. Крізь високі, стрункі ялини пробивалося сонце й освітлювало зелений мох на землі й рожеві дзвоники, що росли! тут і славили чудовий літній день.
— Ми йдемо лісами Кам’яного хутора, — сказав Оскар. — Усіма цими деревами ти міг би володіти насправді.
— Але я хочу краще бути з вами, — відповів Расмус і віддано глянув на Оскара.
Оскар подивився на нього. Босий, покусаний комарами, худий і нестрижений, в латаних штанях і смугастій блакитній сорочці, яку давно треба було б випрати, але веселий — одне слово, волоцюга з голови до п’ят.
— То я скажу тобі одну річ, — мовив Оскар. — Я також хочу бути з тобою.
Расмус почервонів і промовчав. Це вперше Оскар сказав, що хоче бути з ним. Тілові його стало ще приємніше, він брів калюжами й відчував, що здатен пройти скільки завгодно миль.
Скоро ліс скінчився, і дорога лагідними закрутами почала спускатися до озера. На березі озера була розташована орендарська садиба — така сама сіра хатина, як усі інші, з кількома яблунями на подвір’ї і поганенькою огорожею навколо.
Оскар зупинився біля воріт.
— Авжеж, ми й хатами володіємо. Тільки треба на якійсь спинитися. Десь на такій, як ця. Давай вирішимо, що вона наша.
Він відчинив ворота. Расмус засміявся.
— Які ви смішні, Оскаре! Невже ми тут співатимемо?
— Ні, думаю, що тут нам навряд чи доведеться співати.
Проте він пішов до хати, і Расмус подався за ним.
Аж тепер він побачив, що на подвір’ї стоїть жінка й розвішує білизну. Вона стояла до них спиною і розвішувала рушники та іншу білизну на мотузці, натягненій між двома яблунями.
— Мартіно, — сказав Оскар.
Жінка обернулася. В неї було широке обличчя з грубими рисами, що прибрало сердитого виразу, коли жінка побачила Оскара.
— Ага ти з’явився, — сказала вона.
Расмус спинився на кілька кроків від них. Видно, Оскар, знав цю жінку, проте вона була аж ніяк не ласкава до нього, просто-таки сердита. Аж ось вона показала на Расмуса і спитала:
— Кого це ти привів із собою?
Оскар підбадьорливо глянув на Расмуса.
— А це я, мандруючи, придбав собі дорогою хлопця. Але він такий малий, що майже непомітний. Звати його…
Жінка й далі була сердита, і Расмус нетерпляче чекав, коли вже вони з Оскаром підуть звідси.
— Як ти тут жила, поки мене не було? — боязко спитав Оскар.
— А як тобі здається? — відповіла жінка. — Тяжко працювала, боролася зі злиднями і скрутою, а тобі лише одне на думці: піти собі й волочитися десь дорогами.
— Ти дуже сердита на мене, Мартіно? — покірно спитав Оскар.
— А сердита, — відповіла жінка. — Така сердита, що оце кинулася б на тебе з кулаками…
Вона замовкла. А тоді зробила щось зовсім несподіване. Обняла Оскара за шию і, сміючись, сказала:
— Так, я сердита. Але, господи святий, яка я рада, що ти знов удома!
Расмус стояв спантеличений і нічогісінько не розумів. Невже Оскар тут мешкав? Невже справді було таке місце, де він мешкав? Він зроду не сподівався такого. Оскар мандрував собі день за днем, і влітку, і взимку. Оскар ніде не мешкав. Але якщо це все-таки його домівка, то хто така Мартіна? Може, він одружений з цією жінкою? Расмус стояв біля яблуні й намагався стулити все це докупи. З його серця зникло радісне почуття. Він раптом став дуже самітний.
Оскар і Мартіна стоять собі, дивляться одне на одне й пересміхаються. Так, ніби Расмуса й нема поряд. Вони забули про нього.
Раптом Мартіна кинула Оскара й підійшла до Расмуса. Вона стала перед ним, узявши руки в боки, велика, широка в плечах, майже як Оскар. Вираз обличчя в неї тепер був ласкавий, веселий і хитруватий. Вона сміялася з Расмуса, але добрим сміхом, так, немов бачила в ньому щось кумедне.
— Отже, ти, мандруючи, придбав собі дорогою хлопця, Оскаре, — мовила Мартіна, розглядаючи Расмуса з ніг до голови.
— Так, чудного хлопця — уяви собі, він хоче мати за батька волоцюгу. Воліє, щоб його батьком був я, а не Нільсон із Кам’яного хутора. Що ти на це скажеш?
— Якщо хлопець хоче тебе за батька, то він не дуже мудрий, — відповіла Мартіна.
— Так, щира правда. Та якщо ти станеш йому за матір, він не знатиме лиха.
— Це для мене велика несподіванка, — мовила Мартіна. — Зрештою, твої шаленства, Оскаре, завжди несподівані. А що, в хлопця немає батьків?