— Я королівської крові, — почав Альбін у своєму кутку. Він завжди так починав, тому його прозвали «Альбін королівської крові». Він запевняв, що його батько походить із королівської родини й що сам він опинився у Вестергазі помилково.
— Опинився тут, як був іще гарненьким немовлям, — сказав він. — Та коли я виросту, то знайду свого батька, і тоді побачимо, чия правда. Той, хто був до мене добрий, отримає подарунки, багато різних подарунків.
— Дякую, ваша величносте, — мовив Великий Петер. — Розкажіть, що ми отримаємо.
Вони постійно поверталися до цієї гри. Ніхто, крім самого Альбіна, не вірив, що він королівської крові, й ніхто, крім того ж таки Альбіна, не вірив, що він колись зможе подарувати комусь бодай п’ять ере. Та всі діти мріяли про речі, яких вони ніколи не мали й ніколи не отримають, тому залюбки слухали, як Альбін, лежачи в ліжку вечорами, роздаровував праворуч і ліворуч велосипеди, книжки, веселі ігри.
Расмусові також подобалася ця розвага, та сьогодні в нього було тільки одне бажання: щоб усі якнайшвидше поснули. Його ніби напала якась сверблячка. Наче всі неприємності того дня залізли йому під шкіру і ятрили її, підганяли його, щоб він швидше вирушав. За відчиненим вікном стояла ясна літня ніч. Усе огорнула глибока тиша, і в тій тиші не було ніяких різок, що їх треба боятися. І, може, десь там, ген далеко, для хлопчика-сироти з рівним чубом було краще місце, ніж Вестергазький притулок.
Расмус на хвилину задрімав, але прокинувся від власного неспокою і відчув, що пора йти. У спальні тепер було тихо. Тільки Елув, як звичайно, хропів і тихо сопіли інші хлопці. Расмус обережно підвівся з постелі й перебіг очима по рядах ліжок, щоб переконатися, чи всі сплять. Хлопці спали. Альбін королівської крові уві сні щось мурмотів. Еміль кидався, як завжди, але всі спали. Навіть Гуннар. Його скуйовджена голова тихо й мирно лежала на подушці. Його не турбувало те, що цієї хвилини з Вестергазького притулку зникає його найкращий приятель. Расмус зітхнув. Як Гуннар зажуриться, коли прокинеться вранці й побачить, що Расмус справді втік! Він не сказав би так спокійно: «Що ж, тікай», — якби щиро повірив, що Расмус таки надумав утекти. Він не розумів, що Расмус мусив тікати, бо це легше, ніж різки. Расмус знову зітхнув. Інші хлопці, звичайно, вважали, що різки — не таке страшне лихо, щоб через них переживати. Це тільки він волів би, ну майже волів би померти, ніж дістати різок.
Він якомога тихіше виліз із постелі й одягнувся. Серце в нього стукотіло якось дивно, ноги теж були якісь дивні, вони напевне не хотіли тікати, а то чого б так тремтіли.
Расмус засунув руку в кишеню. Там він тримав черепашку й монету. П’ять ере — не такий великий скарб, щоб пускатися з ним у дорогу, але… принаймні з голоду не помреш. Булочку й чашку молока він завжди може на них купити. Черепашка була гарна й прохолодна на дотик, але за неї нічого не купиш. Її він залишить. Черепашку візьме Гуннар на пам’ять про свого навіки відданого приятеля з сирітського притулку. Коли він уранці прокинеться, Расмуса тут уже не буде, але на краєчку його ліжка лежатиме гарна-прегарна черепашка.
Расмус проковтнув клубочок у горлі й поклав черепашку на краєчок свого ліжка. Він трохи постояв, стримуючи плач і дослухаючись до глибокого подиху Гуннара. Тоді простяг руку до його голови на подушці й обережно погладив брудним, потрісканим вказівним пальцем його шорсткого чуба. Властиво, не погладив, він тільки хотів доторкнутися до свого найкращого приятеля востаннє, бо вже ніколи більше не доторкнеться.
— Прощавай, Гуннаре, — тихо промурмотів він.
І тихо рушив босоніж до дверей. Там він зупинився й прислухався. Серце в нього калатало в грудях. Потім він відчинив двері рукою, що з напруження вкрилася холодним потом, і знов зупинився, лаючи двері, які так страхітливо рипіли.
Сходи вниз до кухні теж рипіли. Ох, якби зараз надійшла панна Шуліка, що б він їй сказав? Що в нього болить живіт і йому треба вийти? Ні, так легко панну Шуліку не обдуриш.
Не завадило б узяти з собою якихось харчів. Расмус поторсав двері до комори. Замкнені. Хлібниці в кухні теж виявилися прикро порожні. Він знайшов тільки маленьку жалюгідну скоринку і сховав її до кишені.
Тепер можна й вирушати. Вікно в кухні було відчинене. Треба тільки вилізти на стіл біля нього, і він одним скоком опиниться на волі.
Та тієї миті він почув кроки на посиланій жорствою стежці. Кроки, яких не можна було сплутати ні з чиїми іншими. Це верталася з гостей у священика панна Шуліка.