— Будь-яка орда — монгольська чи сарацинська — не заслуговує довір’я, — мовив Лев. — Наші брати довірилися їй — і загинули! Але хоч вони і не померли з мечем у руках, їхня смерть була стражденною. А Спаситель наш також страждав. Нехай Він прийме їхні душі...
Лев побожно перехрестився.
— А що з твоїми родичами? — запитав перегодом.
— Мати Предслава померла майже одразу після мого від’їзду, — сказав Тугар. — Брат із сестрою кудись виїхали. Ніхто точно не міг мені сповістити, куди саме, але мені все ж таки вдалося з’ясувати, що рушили вони начебто сюди, у Львів. Мій господар Стоян дізнався, що їх обох забрав із собою Світозар, твій воєвода. Отож, князю, я й насмілився підійти до тебе, але твоя дружина мене зловила.
Лев значуще подивився на Мстислава, а до Тугара мовив:
— Я не знаю твого брата і не знаю, чи він зі Світозаром. Та й воєвода далеко звідси. Але я все ж таки можу тобі допомогти.
— Дякую, князю! — схилив голову Тугар.
— Ти говорив, що десять років був серед соломоничів, а вони, ми переконалися, чудові воїни. Сподіваюся, ти також.
— Я багато чого навчився у лицарів Храму, але куди мені до їхньої майстерності!
— Такі воїни мені потрібні. А там, дивись, із Світозаром якось здибаєшся.
Тугар підвівся з лави і шанобливо схилив голову:
— Наказуй, князю!
— Почекай кілька днів. Нехай Стоян ще збагатиться на декілька зайвих гривень. Іди! Я знаю, де тебе знайти.
Коли Тугар пішов, Мстислав, який за всю розмову не зронив і слова, замислено сказав:
— Вони мені дуже допомогли. Якби не де Пардо, я застряг би під Звягелем надовго. А так один штурм — і місто було захоплене.
— Та й під Бакотою всі билися, як леви, — підтвердив брат. — Напевне, така доля воїна — щасливо врятуватися десь, щоб безглуздо загинути в іншому місці. Одне радує, що Едуард, наш побічний родич, живий.
— А Тугар? — запитав Мстислав. — Ти щодо нього маєш якісь плани?
— Кажу ж, такі воїни мені потрібні. А у де Пардо поганих не було.
— Навіщо тобі такі воїни? Щоб іти на Литву, достатньо й озброєних, із смердів.
Мстислав зачепив болючу для Лева тему, але той промовчав.
— Не для цього, — нарешті сказав він. — Тугара я кудись відправлю. Наприклад, до того ж Світозара.
— Чого він і добивається.
— Мені потрібні такі люди, — повторив Лев. — Щоправда, Тугар може виявитися звичайним хвальком, тому не завадить його випробувати. Хоч я не думаю, що він насмілиться мене ошукати. Собі ж вийде дорожче.
Мстислав затримався у Львові ще на три дні. Прощаючись, Лев заспокоїв його:
— Передай дядькові, щоб не тривожився. Я не підніму меча на брата. Хоч Шварно і не бажає розкривати мені свої плани, я не заважатиму йому. А якщо і побачить моїх воїв на землі литвинів, то нехай знає: туди я пішов не з власної волі, а під тиском монголів. Але, Мстиславе, хочу, щоб ти переказав Василькові: нехай він не радіє з успіхів Шварна. Литвини ще не забули ні походів нашого батька, ні моїх з монголами. Не думаю, аби щось із того вийшло. Передай йому.
Мстислав покинув Львів із почуттям виконаного обов’язку. Він домігся того, заради чого й відправив Василько його до Лева. Братовбивчої війни не буде.
Лев не все розповів братові. Він не був впевнений, чи не проговориться Мстислав дядькові, то вирішив не ризикувати. Правда, Лев дещо привідкрив завісу, повідомивши, що відправить Тугара до Світозара, але ні де перебуває воєвода, ні навіщо насправді потрібен Тугар — не розповів.
Поки що невтаємничені про це знати не мали.
V
Тієї весни надто багато гостей запрагли відвідати княже місто Лева. Не встигла осісти пилюка з-під копит коня Мстислава Даниловича, як Леву доповіли, що у місті з’явилися сарацинські купці. Багато начувшись про обізнаність арабів, князь забажав зустрітися з ними. Яким же був подив Лева, коли виявилося, що й купці бажають цієї зустрічі!
Хоча Львів важко було чимось здивувати. Протягом своєї не такої вже й довгої історії крізь міські ворота у місто потрапляли і гебреї, і вірмени, й монголи (щоправда, останніх важко назвати купцями), але сарацинів тут іще не було. Городяни, звичайно, чули про них від тих же гебреїв, але, по-перше, оповідачів важко було запідозрити хоча б у натяку на симпатії до них, а по-друге, ці оповіді дуже нагадували місцеві байки. Та й відомості, отримані від тамплієрів, також не сприяли позитивному ставленню до прибулих.