Першим містом, куди увійшов невеликий загін, виявився Другобець[7]. Засноване ще за Рюрика Ростиславича, місто поділило долю решти руських міст і тепер стояло незахищене. Саме це відчуття незахищеності зробило свою справу: більшість городян покинули рідну домівку і переселилися у сусідній Львів, хоча й без міських мурів, але під безпосередньою опікою князя.
Правда, місто все ж оточував частокіл, але він явно не був призначений для того, щоб зупинити Орду. Як пізніше дізнався Тугар, частоколом городяни захищалися від численних у цих лісах розбійників. Після особистої зустрічі з ними подорожні сприйняли цю пересторогу не зайвою.
Другобець розташувався на березі невеликої річки, яку Івор назвав Тисьмяниця.
— Чому Тисьмяниця? — поцікавився невгамовний Влас.
— Не знаю, — зізнався Івор. — Що це означає, сказати не можу. Може, городяни кажуть...
— Це від слова «тясмин», — озвався Тугар.
Всі, і Ратибор зокрема, повернули до нього голови.
— Що значить «тясмин»? — запитав Ратибор.
— Камінь. Так кажуть деякі народи Улус-Джучі.
Ратибор якось дивно подивився на Тугара, але нічого не сказав. Натомість він сміливо спрямував коня через невеликий дерев’яний міст до міської брами.
Частокіл виявився досить-таки високим, з-за нього не видно було міських будівель, лише хрести двох дерев’яних церков.
Перед самою брамою подорожніх зупинив загін озброєних списами людей, з усього видно — міська охорона. Наперед вийшов літній воїн, але, впізнавши з-поміж прибулих Ратибора, кивнув своїм людям, мовляв, пропускайте. Ратибор спішився, підійшов ближче.
— Вітаю із щасливим прибуттям! — сказав воїн.
— Не таке вже воно й щасливе, — відповів Ратибор, обнімаючи господаря.
Він показав на коней з нерухомими тілами.
— На нас напали по дорозі сюди. Скажи, Путято, хто розбійничає навколо?
— А чого б то ми охоронялися? — відмахнувся Путята. — Розкажу потім.
— Добре. А зараз подбай про мертвих, — згодився Ратибор.
— А ви?
— А живі про себе подбають самі!
Ратибор був у Другобці не вперше, тому нічому не дивувався, як і городяни не здивувалися несподіваній появі чергового загону. Коли два охоронці відводили коней, на яких лежали мертві, у напрямку однієї з церков, Ратибор упевнено спрямував решту загону до споруди, що могла бути тільки заїжджим двором. Слуги звично прийняли у прибульців коней, відвели їх до стайні, допомогли пораненому злізти і, підтримуючи попід руки, повели у будинок.
Ратибор зібрав усіх і сказав:
— Зараз вас відведуть усередину, де нагодують і де ви відпочинете. Хотілось виступити завтра зранку, але треба поховати побратимів. Я зараз піду до воєводи дізнаюся, хто ж усе-таки напав на нас, і взагалі розпитаю про обставини.
Він упевнено попрямував до центру міста, де при невеличкому майдані височіли церкви і дещо чепурніші, ніж інші, будинки. Саме там жили бояри, і правив воєвода Путята.
Той уже чекав на гостя. Коли обидва зайшли всередину будинку, на столі на них уже чекала трапеза.
— Я знав, що ти прибудеш, — повідомив Путята, запрошуючи гостя до столу.
— Скажи краще: сарацини були? — запитав Ратибор.
— Були. Учора зранку поїхали. А хіба щось не так? Головний показував грамоту князя.
— Ні, усе гаразд, — заспокоїв Ратибор. — Просто князь дуже дорожить ними. Схоже, покладає на них якісь сподівання. А тут розбійники шастають! Хто вони?
Путята запросив гостя до трапези. Слуга, що стояв поруч, налив у келихи меду і відійшов убік.
— Вони з’явилися у тутешніх лісах недавно, — говорив воєвода, тягнучись за смаженою птицею. — Насамперед вони позбулися інших, тутешніх, розбійників. Розумієш, Ратиборе, я за ними давно гасав лісами, щоб знайти і покарати, а тут вони самі вихопилися і просять мене захистити від непроханих зайд!
— А ти?
— А я кого треба — посадив на палю, хтось сидів у тюрмі, а з розбійниками сплохував.
— Тобто?
— Невловні вони! Знають військову справу. Так просто їх не візьмеш.
— Дозволь не погодитися з тобою, воєводо, — відказав Ратибор. — Битися вони не вміють. За півдня шляху звідси лежить дюжина трупів, і якби не їхні стріли зненацька, я не мав би два трупи! Хто це?
— «Татарські люди», — відповів Путята.
— Звідки вони тут? Де Звягель, чи що там від нього лишилося, а де Другобець! Ти не плутаєш, воєводо?
— Не плутаю. Мені довелося допитувати одного з них. Захопили його після невдалого нападу. Перед тим як стирчати на палі, він розказав, що прибули вони з Болохівської землі, де про них усі забули, навіть монголи перестали приїжджати за даниною. А жити треба.