— Багато їх?
— Не більше сорока.
— Тобто на нас напали майже всі, — зробив висновок Ратибор. — Що ж, воєводо, можеш сміливо вважати, що розбійників у тебе на дюжину менше.
Гість подивився на господаря і вдоволено усміхнувся.
Подорожні відпочили, наступного дня поховали вбитих і перед обідом покинули гостинний Другобець. Тепер провідники — Ратибор та Івор і навіть Жирослав — не були такими мовчазними, коли хтось запитував їх про мету подорожі. Правда, нічого конкретного вони так і не сповістили, але відповідь: «Невдовзі сам побачиш!» усе ж таки обіцяла розкрити таємницю.
А тим часом дорога повільно піднімалася вгору, де на півдні синіли пологі Карпати. Доводилося обходити стороною якусь гору, а деякі, не дуже високі, долати. Після чергового сходження на невисоку гору Ратибор зупинив коня і якось урочисто, голосно, щоб усі почули, сказав:
— Тустань!
Для більшості в загоні це слово нічого не говорило: вони чули його вперше; для інших воно звучало як щось легендарне: чути — чули, але побачити не сподівалися. Зрештою, серед подорожніх багато вірили, що тут ховається лісовик Чугайстер, дехто буцімто бачив його на власні очі (за їхніми ж словами!), але для більшості це були небилиці. Лише Ратибор та Івор були єдиними, для кого Тустань не була порожнім словом. Перший бував тут неодноразово, а провідник часто приводив людей сюди.
Тугар належав до тих, хто чув про Тустань уперше. Він недовірливо подивився на Ратибора, неначе сумнівався в урочистості моменту, потім перевів погляд туди, куди показував десятник.
Подивився — і вже не міг відірвати очей...
Перед ними лежала широка долина, поросла прадавнім лісом. Дерева вивищувались аж ген до високих гір на півдні, що губилися у сизій імлі. На сусідньому пагорбі (адже горою це підвищення навряд чи можна було назвати) всі зауважили дивну споруду, начебто замок. Серед каміння виднілися дерев’яні стіни, що неначе виросли із нього. Де було збудоване людиною, де починалося створене Богом — визначити було важко. І темні скелі, і порослі мохом дерев’яні стіни так природно доповнювали одне одне, що здавалося, вони стояли там завжди. Замок увінчували вежі, що височіли навіть над найвищими скелями. Довкола замок-скелю оточували дві дерев’яні оборонні стіни, правда, зовнішня виявилася звичайним частоколом і швидше була лише додатковою заслоною. Зате внутрішня стіна була побудована за всіма правилами оборони: широка, з навісом від дощу, сонця і стріл, з кількома оборонними вежами. Місцями ця стіна переходила у кам’яну, створену природою, і вже там була неприступною.
З такої відстані важко було визначити висоту замку, але Тугар був майже впевнений, що не менше, ніж сто п’ятдесят ліктів. За скелями синіло невелике озеро. На тім боці чітко вгадувалася дорога.
— Оце і є місце, куди ми прямували, — сказав Ратибор. — Тут ми й зупинимось.
— Що воно таке? — здивовано роззирався Тугар.
— Тустань — єдине місце на Русі, котре не зміг узяти Батий. Так само як і Бурундай. Спускаємось!
З цими словами Ратибор спрямував коня ледь помітною стежиною вниз. За ним рушив Тугар, а далі вервечкою (інакше не виходило) інші. Тугар не зводив очей з дивної фортеці. Побувавши у Візантії, Палестині, Франції, надивившись на неперевершені і, здавалося, нездоланні фортеці численних феодалів та різних орденів, коли його начебто вже нічим не можна було здивувати, він зіткнувся з цією неймовірною спорудою. В голові просто не вкладалося, як можна було побудувати таке і взагалі — як можна до цього додуматися! Те, що замок не змогли взяти монголи, Тугара не здивувало. Під’їжджаючи ближче, він зрозумів і причину: до єдиної стіни між скель вів дуже крутий підйом. Знамениті стінобитні тарани, що не залишили жодних шансів Переяславу, Чернігову, Києву, тут виявилися безсилими. Тугар навіть усміхнувся, уявивши перекошене від люті обличчя Батия (чи хто тоді тут командував монгольським військом?), коли той зрозумів, що Тустань узяти не зможе! Напевне, поселення, що зазвичай оточувало подібні замки, розділило долю їм подібних по всій Русі. А скельний замок залишився стояти!
До замку підійшли з найбільш пологого боку. Власне, тут внутрішньої стіни не було. Замість неї височіла природна кам’яна. Зате був потрійний частокіл із високою вежею, де Тугар зауважив першого охоронця. Вежу і ворота у кам’яній стіні сполучав дерев’яний міст на палях. Ворота були зачинені.
Подорожні здивовано зупинилися перед вежею.