Для Рамуне це стало несподіванкою, у чому вона й зізналася.
— Ти з ним зустрівся?
— Ще ні. Велів приготувати обід. Гадаю, саме там усе з’ясується. От тільки не хочу щоб причина появи Воїшелка заскочила мене зненацька.
— Ти хочеш, щоб я поговорила із братом? — запитала Рамуне.
Шварно вкотре був вражений інтуїцією дружини.
— Гадаю, що це буде не зайве, — сказав він. — Хоча за трапезою будемо лише ми утрьох, не хочу видатися необізнаним щодо справ свого співправителя і шваґра. Спробуй з’ясувати, що й до чого.
Зустрівшись із братом, Рамуне, тим не менше, не змогла добитися від нього хоч якогось пояснення. «Хочу все змінити», «скажу Шварнові» — ось і все, що почула вона від брата.
Для Шварна і перше, й друге не було чимось новим: Воїшелк уже давно метався між вибором: княжий стіл чи келія збудованого ним же монастиря. А те, що він не вважав за доцільне посвячувати будь-кого, навіть рідну сестру, у такі справи, було зрозуміло — не жіноче це діло.
Скоромний, як завше для Шварна, обід для Воїшелка виявився занадто неприйнятний, особливо в останній тиждень перед Великоднем. Для Шварна, а тим більше для Рамуне, така пересторога була зайвою, але вони лише мовчки спостерігали, як родич задовольняється різною квашениною, яку запасли ще минулого літа.
У трапезній, де зазвичай проходили пишні учти із десятками запрошених гостей, вони були лише утрьох. Слуги понаставляли наїдків і зникли, щоб не турбувати своєю присутністю княжу родину.
— Вас обох, безумовно, цікавить, чому я тут, — почав Воїшелк.
Шварно кивнув.
— Що ж, тоді слухайте. У мене визріло остаточне рішення: покинути цей грішний світ і присвятити решту свого життя Богові.
— Невже? — вихопилось у Рамуне, причому сказала вона це рідною мовою.
— Так, — повторив Воїшелк. — Цього разу — остаточно!
Рамуне ошелешено перезирнулася з чоловіком.
— Але чому, брате? Що тобі у тім монастирі? — запитала вона.
— Спокій. Те, чого так бракує мирянам, — відповів Воїшелк і, обернувшись до Шварна, продовжив: — Ти знаєш, брате, що я ніколи не прагнув того, що змушений був робити проти своєї волі. Пробач, але тільки твого батька, попри всю його відстороненість від небесного, я поважав і досі поважаю серед усіх світських і духовних мужів.
— Не треба виправдовуватись переді мною, — сказав Шварно. — Я не ображений, що ти не назвав мене. А свого батька я також поважаю. Але що буде з Литвою, брате? Ти про це подумав? Ти ж знаєш, як твої піддані ставляться до мене!
— Знаю. На жаль, мої піддані досі живуть іще спогадами про часи мого батька і тими звичаями.
Помітивши, що Шварно і Рамуне сидять спантеличені, Воїшелк спробував їх заспокоїти:
— Від цього виграють усі. Литвини і русичі опиняться під владою єдиного сильного князя. Під твоєю рукою, брате! У минулому залишаться ті криваві роки, коли ми воювали одне з одним. Поляки не посміють зазіхати на таку силу. Вороги взагалі забудуть, що спокусились на наші землі. А я, нарешті, зможу сповна віддатися покликанню душі.
— Ти забув про Лева, — остудив його запал Шварно.
Згадка про перемиського князя примусила усіх трьох задуматись. Кожного з них Лев Данилович мав причини не любити: Шварна — за те, що, помираючи, батько передав йому, а не старшому Леву, корону і все королівство; Воїшелка — за вбивство Романа. Навіть на Рамуне Лев був ображений. Здавалося б, улюблена дружина брата нічим не могла дратувати дівера, але Шварно одружився з коханою жінкою, а він, Лев, подібним похвалитися не міг. Дочка угорського короля Бели, Констанція, після одруження залишилась католичкою, і це не дивно, адже прикладом для наслідування для неї були її сестри — Кунегунда, Маргарита і Йолента, яких уже шанували як святих.
Навіть той факт, що, на відміну від сестер, Констанція подарувала чоловікові двох дочок і, головне, спадкоємця, не став на заваді її мрії: якщо у цьому не вийшло, то хоч в іншому прославиться. Вважаючи свій подружній обов’язок виконаним, Констанція повністю віддалася справі побудови храмів у Перемишлі і Львові, залежно від того, у якому з цих міст перебував Лев. Усе б воно було нічого, але храми дружина короля ставила католицькі, що не могло не позначитися на ставленні мирян до неї, а заодно й до Лева.
Але тут, у Холмі, віра була не тим, чим передовсім переймалося княже подружжя, тому містяни не мали ніяких причин не любити Шварна. Кожен молився тому богові, до якого звик із дитинства. Навіть Воїшелк, ревний прихильник православ’я, розумів, що пояснювати людям, які віками вірили у силу видовбаного зі стовбура ідола, у чому різниця між главенством папи і Царгородом, даремно. Русичі поклонялися Зельманові[3], а не якомусь незрозумілому Спасителю.