Усією своєю поставою приїжджий виглядав на русича, лише обличчя мав таке засмагле, що на його тлі темно-русяве волосся здавалося світлим.
До сідла коня ззаду були прив’язані дві невеликі торби. Помацати їх вміст ні в кого не виникло бажання: коротка сарацинська шабля при поясі вершника виразно відганяла будь-яке зазіхання на чужу власність.
Та, видно з усього, вершник був уперше у Львові і без сторонньої допомоги обійтися не міг. Тому звернувся до хлопчаків, що трапилися на шляху.
— Гей, хто мені підкаже, де я можу зупинитися на кілька днів?
Наперед чомусь вийшов найменший.
— Знаєш, де можна зупинитися? — скептично поглянув на малого вершник.
— Знаю. Мій батько приймає подорожніх, — шморгнув носом хлопець. — І зовсім недорого, — додав малий із знанням справи.
Чоловік усміхнувся.
— Що ж, показуй дорогу. Далеко звідси?
— Та ні! — махнув той рукою. — Он, де церква.
Босоногий хлопець хутко побіг мощеною вулицею. Вершник смикнув за повіддя, і кінь слухняно потюпачив дорогою.
Заїжджий двір дійсно примостився при церкві Іоанна Хрестителя — єдиної поки що кам’яної споруди біля замку. Туди було не так і близько, як твердив юний супровідник. Зрештою, невдовзі подорожній зрозумів причину: дорогою він зауважив ще один заїжджий двір, а при воротах — сердитого господаря. Подорожній усміхнувся у вуса: малий далеко піде, але не у військовій справі.
Вершник попрямував за хлопцем у широку браму й опинився на просторому дворищі, де в оточенні галасливого птаства стояв літній чоловік у домотканій сорочці, підперезаній червоним шнуром. На ногах у нього були хоч і підтоптані, але все ж таки чоботи, а не прості личаки, як у всіх. Господар повагом оглянув приїжджого.
— Маю честь говорити з господарем? — запитав прибулий, не злізаючи з коня.
— Саме так, — кивнув той.
— Твій синок сказав, що тут приймають на постій, притому — недорого.
Господар хитро зиркнув на хлопця.
— Що ж, якщо він так сказав, то суща правда. Шановний гість не знайде кращого місця, аніж у мене. Тобто є ще десь, але не за такі гроші.
— Гаразд! — махнув рукою подорожній і спішився.
Господар усміхнувся, цей незнайомець таки залишиться у нього.
— Що передовсім хочете? — запитав господар.
— Кімнату, харч і догляд за конем, — повідомив незнайомець, знімаючи торби. — Правда, я не знаю, на скільки тут затримаюсь. Мені ще потрібно дещо з’ясувати.
— О, і тут вам поталанило! Я знаю все про всіх в окрузі!
— І навіть те, що було давніше?
— Ось уже десять зим, як я живу тут, — повідомив господар і, обернувшись до хати, голосно покликав: — Любославе!
Із хати хутко вибіг підліток.
— Чого стовбичиш? Відведи коня до стайні.
Любослав миттю підбіг до приїжджого, взяв коня за вуздечку.
— І не забудь покласти свіжої трави! Мале! — продовжував розпоряджатися батько. — Скажи неньці, щоб приготувала кімнату і щось подала до столу.
Хлопці виконували, судячи з усього, звичну їм роботу. Батько хотів було взяти у подорожнього торби, але той владним жестом відсторонив його і закинув клунки собі на плече.
— Як тебе зовуть? — запитав подорожній.
— Стоян. Стоян Лісник.
— Чому Лісник?
— Бо мій батько прибув сюди з лісу, він побудував багато домів у граді. А тебе як на ймення?
— Тугар.
Більше нічого господар не дізнався. Не вдалося виказати свою гостинність і господині: Тугар, зайшовши до відведеного йому помешкання, впав на ліжко і прокинувся лише під обід наступного дня. Коли він з’явився у світлиці, де зазвичай обідала родина, його зустрів Стоян.
— Зараз жінка принесе попоїсти, — сказав він.
Господар бачив, що пожилець уже не такий стомлений, як напередодні. Любитель потеревенити, Стоян вирішив скористатися нагодою.
— Ти не проти, коли я тут присусіджуся? — запитав він.
— Чого ж, сідай, — відповів Тугар.
Йому самому не терпілося дізнатися місцеві новини.
Принесли досить прості наїдки. Випереджаючи можливе запитання, господар щось пробурмотів про обмеження перед Великоднем і поборами, які він має заплатити, коли хтось довідається.
— Особистий наказ короля, — стишено закінчив Стоян. — А усе це нашепотіла йому Констанція.
— Король тут? — здивувався Тугар.
— Усю зиму перебував у замку. Нелюбий йому Перемишль, а у Холм його не пускають.