— Одначе дивно.
— Що саме?
— Дивно те, що не Лева Данило назвав своїм наступником. Я бував скрізь по світах. Усюди наступником стає первородний син.
— Тут такого немає, — мовив Стоян. — Добре, хоч Лев спокійно сприйняв верховенство молодшого брата. В усякому разі, привселюдно. Але від часу смерті Данила зі Шварном не зустрічався. Так ти ж і сам маєш знати. Про це всі говорять.
— Та в тому-то й справа, що не знаю, — спантеличив господаря Тугар. — Десять останніх років я був далеко від Русі.
Стоян якось по-новому поглянув на постояльця.
— Тож-бо дивлюся, що шкіра у тебе аж занадто засмагла, — сказав він.
— Я багато років провів у Палестині, — повідомив Тугар.
Звістка, яку сповістив приїжджий, себто згадка про Палестину, не справила ніякого враження на господаря. Він хоч і чув, що така держава існує, але вона десь далеко. Але і Белз далеко. І там, і там Стоян Лісник не бував, тож яка різниця?
— У тамтешніх землях учив людей наш Спаситель, — уточнив Тугар.
Стоян кивнув. Він збагнув, що можна особливо не слідкувати за своїми словами: необізнаний у місцевих справах Тугар сприйме все, що скажуть.
— А що ж Констанція? — нагадав той.
— Вона яра католичка, — мовив Стоян. — Я нічого проти неї не маю. Кожен — молися кому хочеш. Тільки навіщо ж примушувати? Ось побудувала вона церкву Хрестителя. То навіщо віддавати її домініканцям? Яке їм діло до нашого граду?
— Ти кажеш, храм перед майданом належить ордену домініканців?
— А чому це тебе дивує?
— Свого часу я стикався з монахами-домініканцями. Навіть жив серед них.
— То, може, ти монах? — запитав Стоян.
Тугар усміхнувся.
— Ні. Мене не взяли. Але дещо про них я знаю.
— Авжеж, домініканці, — продовжив Стоян. — Комусь це подобається, комусь ні, але поки що у граді Лева немає нашої церкви. Ми маємо або йти на поклін до домініканців, або нікуди не йти.
— І що ж ти вирішив?
— Піду. Мені ж тут жити, а подейкують, що король хоче зробити своє місто столицею.
— Столицею чого?
Стоян пильно подивився на Тугара.
— Слушне запитання, але Лев уміє чекати, — відповів господар.
Тугар подивувався такій обізнаності господаря, але вирішив не розпитувати далі. Стоян відчув, що, здається, наговорив зайвого. Тож запитав:
— А в якій справі ти прибув? Може, я чимось допоможу?
— А, це... — Тугар відмахнувся. — Шукаю свого брата.
— Саме тут, у Львові?
— Мені сказали, що саме сюди вони попрямували.
— Вони?
— Мої брат і сестра. Вона, щоправда, не рідна нам, але ми вважали своєю.
— А як звали брата і сестру?
— Неждан і Злата, — сказав Тугар.
— Давно це було?
— Дев’ять, може, десять років тому...
Стоян прихилився спиною до стіни, згадуючи.
— Тож скільки їм тоді було років?
— Братові — не більше сімнадцяти, Златі — десь під двадцять.
Подумавши трохи, Стоян похитав головою.
— Хтозна... Ти кажеш, минуло десять літ?
— Я точно не знаю. Десять, дев’ять, вісім... Ми розсталися десять років тому. Я їх залишив у Луковому разом із матір’ю. Коли повернувся, мати вже померла, а вони двоє десь виїхали. Люди сказали, що наче сюди.
— Саме вісім років тому Львів заполонили, з одного боку, люди, що тікали від орд Буругдая, а з іншого — самі орди. Саме тоді князь Данило змушений був розібрати міські мури в усіх своїх містах. Тільки Холм Бурундай дозволив не чіпати. Тоді багато було людей. Щоб розібрати мури (а зробити це треба було швидко), князь зігнав людей з усіх усюд. Багато хто залишилися тут. Але я не пам’ятаю, щоб серед городян когось так звали, — знизав плечима Стоян. — Хоча, стривай...
Він гукнув жінку. Вона з’явилася перед чоловіками, сердита на те, що знову доведеться поратися коло столу, а це у такий день гріх, треба постувати. Але Стоян запитав її про інше.
— Як їх звали? — підійшла ближче Цвітава.
— Неждан і Злата, — повідомив Тугар.
— Щось пригадується... Саме тоді, давніше, я пам’ятаю двох молодят, що назвалися братом і сестрою. Брата не пригадую, а от сестра... Вона мала золотаве волосся? раптом запитала Цвітава.
Тугар подався наперед. Стоян скептично зиркнув на жінку.
— До чого тут це? — засумнівався він.
— Золото в імені, золото у волоссі, — таємниче мовила Цвітава. А Тугар подивився на господиню з надією.
Вона лише ствердно кивнула головою.
— Що з ними сталося? — скинувся Тугар.
— Цього не можу сказати. Дехто з людей залишився тут, але не вони. Інші повернулися домів.
— Не вони...
— А когось князь відправив на сторожу границь, — додала Цвітава. — Але...