— Що?..
— Але мені пригадується, що з нею, здається, була мала дитина...
III
Мстислав тривожно подивився на брата — таким розлюченим Лева він не бачив давно. Та що там давно — навіть у той день, коли Світозар повідомив їм обом про смерть їхнього брата Романа, Лев не виглядав таким. Образа на вчинок колишнього друга, нерозуміння цього вчинку, зрештою, ненависть і бажання негайно помститися — було, але такої люті... Нині князь Лев нагадував розлюченого лева, здатного на все.
Мстислав дивився на брата, чекаючи від нього якоїсь неприборканої витівки, але той натомість підійшов до вікна і довго стояв перед ним, вдивляючись туди, де за густими непрохідними лісами лежала столиця Русі — Холм, де за нього вирішили його долю.
— Леве? — обережно покликав Мстислав.
Лев не обертаючись промовив:
— Погану звістку приніс ти мені, брате! Ох, погану...
— Мене попрохав дядько, — спробував виправдатися Мстислав, але Лев перебив його:
— Ну тому твоєї вини немає, брате. Запросили — ти приїхав; попросили приїхати сюди — також.
Лев обернувся до Мстислава.
— Знаєш, що образило найбільше? — запитав він. — Те, що у Володимир Шварно запросив тебе, а мене не захотів.
— Він боявся твого гніву, — відповів Мстислав.
— А теперішній гнів його не лякає? Так, я був би невдоволений тим, що вбивця нашого брата віддав всю владу над литвинами Шварну. Я вважав і надалі вважаю, що ми не маємо лізти у справи нащадків Міндовга. Але ж можна було просто повідомити мене? А так зібралися родичі, отримали благословення від старійшини, і на тому й квит. Правда, ще послали найменшого до старшого. Нічого не скажеш, гарно Великдень почався!
Мстислав перечекав цей словесний потік брата, потім обережно запитав:
— І що ти робитимеш?
Лев іронічно подивився на нього. Безумовно, саме за відповіддю на це питання і відправив Василько наймолодшого племінника до Львова.
— Що робитиму? А давай пройдемося містом! — несподівано запропонував він.
— Навіщо? — здивувався Мстислав.
— Покажу тобі, що хочу зробити тут.
— Брате, ти мене дивуєш. Пробач, але у тебе майже відібрали королівство, а ти ведеш мене у місто, щоб показати, які церкви збираєшся побудувати?
— Саме так! Пішли, не пошкодуєш.
Мстиславу нічого не лишалося, як погодитися на дивну пропозицію брата. Вони тихенько звивистою стежиною спустилися у місто. Дорогою Мстислав уважно поглядав на місто, що розкинулось біля південного підніжжя гори. Саме місто розділилося на три нерівні частини. Одна займала гору, з якої саме спускався Мстислав з Левом, із замком на самій вершині і дитинцем біля її підніжжя; тут жив сам князь із челяддю. Друга частина займала значно більшу площу і тулилася до гори, ближче до дитинця. Власне це й було місто. Люди тут жили ще до того, як батько братів, князь Данило, вирішив побудувати замок. Мстислав відзначив, що й будинки тут багатші, й не туляться один до одного, і кам’яна церква посередині. Далі від гори, понад річкою, розкинулося третє поселення. Колись Лев розповідав, що батько дозволив людям, котрі розбирали за наказом монголів міські мури, залишитися у Львові, виділивши для них заболочену місцину на півдні. Лише вісім років минуло відтоді, а місто розрослося і вже не вміщалося у відведеній площі.
Мстислав здивувався, помітивши, що прямують вони саме туди. Він вирішив наразі не запитувати, залишивши питання на потім, коли вони повернуться у замок. Тим часом люди, які зустрічалися їм дорогою, впізнавали Лева, вітали його, щоправда, по-різному: дехто звичайним поклоном, смерди — до землі, але ніхто не дивувався із несподіваної появи князя у самому місті. Схоже, Лев бував тут часто.
— Куди ти ведеш мене? — запитав Мстислав.
— Уже привів, — відповів Лев, зупинившись на березі річки Полтви.
Очерет, яким густо поросли береги річки, злегка гойдався від течії.
— Дивись, брате, ось тут я закладу замок, — урочисто повідомив Лев.
Мстислав недовірливо подивився на брата, потім на вогку землю, затим обернувся на гору і лише тоді запитав:
— Чому саме тут? І чим тобі теперішній не догодив?
— Ти добре почуваєшся у мене? — поцікавився Лев.
Молодший брат невизначено нахилив голову.
— А чому?
— Ти не образишся? — поцікавився Мстислав, зовсім так, як колись робив у дитинстві.
— Та кажи-бо!
— Ти вибач, але це постійне завивання вітру за стіною терпіти несила, — зізнався князь луцький.
— І не тільки тобі, — хутко підхопив його слова Лев. — Констанція ось узагалі у Перемишль переїхала, каже, що у неї голова болить від тутешніх вітрів. А коли я остаточно переберуся сюди, нижній замок буде дуже доречним.