Усе це Даниловичі знали від численних католицьких орденів тут, у Русі, й у сусідній Польщі, куди заходили то з набігами, то з миром.
— Наразі хочу побудувати дві церкви: тут й у верхньому місті, — вів далі Лев. — І також кам’яні. Завдяки ярлику, що його випросив митрополит Кирило, проблем не матиму.
— А ти не боїшся, що проблеми виникнуть з іншого боку? — запитав Мстислав.
— Наприклад?
— Ти завжди ходиш містом без охорони? Я розумію, люди тебе люблять, але можуть з’явитися і недруги!
— По-перше, я іще й сам можу за себе постояти, — відповів Лев. — По-друге, охорона все ж нас пильнує, хоч її і не видно. А по-третє, якщо ти маєш на увазі того невідомого, що «пасе» нас із самого замку, то не переймайся. Охорона зараз приведе його сюди.
Здивований Мстислав побачив, як Лев плеснув у долоні, й майже одразу з-за дерев два дружинники привели попід руки засмаглого чоловіка. Затриманий не робив ніяких зайвих рухів і навіть не опирався. Лев лише злегка підняв руку, й охоронці зникли.
— Не варто недооцінювати мою дружину, — повчально мовив князь.
Тугар (а це був він) відповів:
— Повір, князю, я не мав ніякого наміру завдати тобі шкоди.
— Тоді чому ж ти стежив за мною?
— Хотів зустрітися.
— Ось ми й зустрілися. Говори. Але попереджаю: ти перервав нашу розмову. Сподіваюся, твоя чолобитна варта цього. Хто ти?
— Моє ім’я, князю, тобі нічого не скаже. Мене звати Тугар.
Це ім’я справді нічого не говорило княжим братам.
— Але його має знати воєвода Світозар, — продовжив Тугар.
Почувши це, Лев переглянувся з Мстиславом. Цей невідомий переслідувач йому не сподобався. Принаймні тим, що знав таке, про що знати не повинен.
— Звідки Світозар знає про тебе? — недовірливо запитав Лев.
— Боюся, ти не зрозумів мене, князю. Воєвода не знає про мене. Він повинен знати моє ім’я.
— Нічого не розумію, — зізнався князь. — Ти з ним бачився?
— Так, але це було дванадцять років тому, коли я ще був підлітком.
— Далі?
— Я шукаю свого брата Неждана.
— Я маю його знати? — здивувався Лев.
— Ні. Звісно, ні. Але я дізнався, що тут, у Львові, його забрав із собою Світозар, коли відбував за твоїм наказом.
Брати знову перезирнулися.
— І ти хочеш знати, куди я відправив Світозара?
— Так, князю! Знаю, що там я знайду і брата.
— Чому ви загубилися?„Я так розумію, що й тобі дванадцять років тому було не набагато більше, — засумнівався Мстислав, який досі лише мовчав.
— П’ятнадцять, — повідомив Тугар. — Я змушений був залишити рідний дім.
— Де?
— Далеко звідси на півночі. У Луковому.
Назва села здалася братам знайомою, але пригадати, де про нього чули, вони не могли. Лев уже хотів поставити Тугарові ще запитання, але Мстислав випередив його.
— Соломоничі! — вигукнув він.
І тут старший брат згадав події справді дванадцятирічної давнини, на які всі покладали неабиякі, але вже не справджені надії.
— Тобі щось відомо про тамплієрів? — запитав він.
— Саме з ними я й залишив село, — відповів Тугар.
— Сам звідки?
— З Палестини.
Лев замислився.
— Вважай, що ти нас зацікавив. Давно у місті? — запитав він.
— П’ятий день. Зупинився у Лісника Стояна.
Лев широко усміхнувся.
— Не найдешевший варіант, — зазначив він.
— Та я вже наступного дня зрозумів, але, чесно кажучи, можу собі це дозволити, та й оповідач зі Стояна чудовий. Саме від нього я й дізнався про Світозара, — сказав Тугар.
— Підеш із нами. Можливо, я тобі чимось допоможу. Але й ти розповіси нам усе, що мене цікавить, — мовив Лев і, обернувшись до Мстислава, додав: — А ти ще не хотів піти зі мною у місто!
Звичайно, піднімалися на гору значно довше, ніж спускалися, але ніхто не нарікав, лише Мстислав подумки згодився з планами брата побудувати замок отут, при болоті.
IV
Минуле, яке колись обіцяло великі вигоди багатьом, зокрема і братам Даниловичам, і яке забулося за пізнішими, більш важливими подіями, знову увійшло в їхнє життя, нагадало про себе, примусило зупинитися, озирнутися назад. І Лев, і Мстислав пам’ятали той час, коли соломоничі виявилися чи не єдиними воїнами, котрі були з їхнім батьком до кінця. Вони раптово, якимось побитом з’явилися на Русі і так само несподівано зникли. Здавалося, безслідно. Виявилося, що ні, й підтвердженням цього був цей чоловік, який, неначе ті незвичайні лицарі, виник нізвідки.