— За вдачею ти не військовий, Александре, але трохи зірвиголова. Тепер ти мусиш угамувати свій запал і не лізти чортові на вила. Якщо ти загинеш, твоєму батьку і Яні буде боляче; та й мені, чесно кажучи, теж — прив’язався я до тебе. Але якщо з тобою загине зарконська високість, його дід звинуватить в усьому Ютланд. А нам ні до чого зайві міжнародні ускладнення. Ти розумієш?
Я розумів. Чудово все розумів. Мені підсунули принца із завданням берегти його як зіницю ока. А це означало, що воднораз я мав дбати і про збереження власної шкури. Причому формально це було продиктовано не особистими, а суто політичними міркуваннями. Спритний хід, дуже спритний! Але я не засуджував батька, що він дозволив собі таку слабкість. Якби я сімнадцять років шукав свого єдиного сина, а потім зрештою знайшов його, то нізащо не відпустив би на війну. Придумав би що завгодно — але не відпустив. А він не став утримувати мене, хіба що трохи підстрахувався…
Невдовзі після того, як на зміну Першій хвилі вирушили кораблі Другої, до Ставки Головного Командування прибув батько. Він вилетів з Ютланда, щойно отримав повідомлення про початок вторгнення, проте його катерові знадобилося майже шість годин, щоб подолати „тіньову зону“.
При батьковій появі в оперативному центрі, я нишком рушив до виходу, але він одразу помітив мене з Ґораном і передовсім звернувся до принца:
— Вітаю, адмірале. Якщо не помиляюся, ваш дивізіон стартує в складі Четвертої хвилі?
— Так, сер.
— Тоді у вас залишилося менше дванадцяти годин. Я б радив вам з капітаном Шнайдером піти відпочити.
Натяк був більш ніж прозорий.
— Дякую за пораду. Ми негайно скористаємося нею, — чемно відповів Ґоран. — Та спершу скажіть, сер, ви ще не передумали щодо придбання наши „звапів“?
— Ні, Ваша Високосте, не передумав. Нам вистачає і власного озброєння.
— Ну, як знаєте. Проте майте на увазі — щогодини ціни зростають.
Батько силувано посміхнувся:
— Я маю це на увазі, не сумнівайтеся…
Коли ми вийшли з оперцентра, принц зауважив:
— Знаєш, Алексе, твій батько — хитрий лис.
Відтоді як „Оріон“ став флаґманом зарконського дивізіону, ми з Ґораном стали називати один одного на ім’я.
— Авжеж знаю, — сказав я. — Але в чому виявилась його чергова хитрість?
— У нас з тобою. Є такий вислів: поскладати всі яйця до одного кошика. Він поклав разом два яйця, проте золоті — тебе й мене. А кошик, у даному разі, це твій корабель. Якщо ми загинемо, то обоє, і в мого діда язик не повернеться дорікати твоєму батькові.
— Гм-м. Гадаєш, це зроблено навмисно?
— Я це знаю. У декого з Ґенерального Штабу задовгий язик. Чутки вже ходять. Визнай: хитро задумано.
Я згідно кивнув, а сам подумав:
„Ще хитріше, ніж ти можеш уявити. Батько не лише забезпечив мені страховку, а на додаток інспірував витік інформації — у вигідному для себе тлумаченні…“
Біля посадкових терміналів для шлюпок я запропонував принцові затриматись і переглянути інформацію про повернення кораблів Першої хвилі. Крейсер „Вікторікс“ уже півгодини стояв на приколі, проте шлюпки з нього ще не прибули, хоча для них було заброньовано два стикувальні шлюзи.
— Ґоране, — сказав я. — Якщо не заперечуєш, давай піднімемося на шостий ярус. Хочу побачити сестру.
— Без проблем, — відповів він.
Чекати нам довелося не довше п’яти хвилин. Нарешті з дверей терміналу вийшла Яна в супроводі групи молодих офіцерів. На ній була робоча форма кольору хакі, її русяве волосся було трохи скуйовджене, а обличчя виражало втому і водночас піднесення. Я ледве стримався, щоб не кинутись до неї, і лише помахав рукою, привертаючи до себе її увагу.
Помітивши мене, Яна радісно всміхнулася, щось сказала своїм підлеглим і швидко підійшла до нас. Відсалютувала Ґорану (в особливій манері — як старшому за званням, але молодшому за віком), а потім не соромлячись міцно обійняла мене.
— Привіт, братику.
— Привіт, сестричко, — відповів я. — Як справи?
— Непогано. Саме зараз на обшивку „Вікторікса“ наносять три зірки — одну здоровенну і дві невеликі.
— Три кораблі?!
— Ага. Катер, легкий корвет — один з тих, що з додатковими емітерами. А головне — авіаносець.
— Той самий „Тай-Лун“? — запитав Ґоран.
— Так, той самий.
— Круто! — сказав я. — Отже, в штабі помилилися?
— Не в штабі. Ми самі спершу не розібрались. Це ж не жарт — разом з „Делінґером“ випустили штук шістдесят бакенних мін. Лише по дорозі сюди, уважно передивившись запис, капітан „Делінґера“ сам визнав, що „Тай-Лун“ напоровся не на його міну, а на нашу.