— Капітан був ериданець, — промовив Вебер, першим заговоривши вголос про те, про що ми всі думали. — Старший помічник — з пілотів-відставників; здається, родом з Брешії. Це все, що я знаю.
— Я винен, — озвався Ґоран. — Я бачив, що ті кляті есмінці зміщуються до переферії. Але розраховував, що встигнемо.
— Ми б устигли, — сказав суб-лейтенант Картрайт. — Якби я не витратив три секунди на уточнення цілі.
— А я затрималася з зануренням, — докинула Кортні.
Я зрозумів, що це самокатування слід негайно припинити, і твердо мовив:
— Ніхто ні в чому не винен, просто так склалося. Це війна, второпали? Відставити рюмсання!
Мої підлеглі відставили. Принц також — хоча формально вважався моїм командиром.
А втім, свої командирські обов’язки Ґоран сприймав на особливий штиб. При підготовці до чергової атаки на ворога він складав детальний план, передавав його мені та капітанам супроводу, після чого ми вже діяли самостійно, без його вказівок. Жодного разу він не втрутився під час проведення атаки, тож оперативне командування нашою групою цілком лягало на мої плечі. Такий розподіл обов’язків усіх влаштовував: принц зі своїм могутнім аналітичним розумом розробляв грамотні й досить нестандартні плани атак, а ми займалися їх практичним утіленням.
Прибувши на станцію, ми з Ґораном вирушили для звіту в штаб. Проте не в штаб Сьомої ескадри, до якої на постійній основі був приписаний „Оріон“, а в штаб поспіхом сформованого Особливого Стратеґічного Корпусу, до складу якого входило всі сім сотень „звапових“ груп. Очолював його віце-адмірал Бенсон — батько надав йому можливість ефектно заслужити четверту адміральську зірку. Слід зазначити, що Бенсон, попри свою молодість, справді був чудовим воєначальником і цілком заслуговував на те, щоб стати першим корінним ютландцем у званні повного адмірала.
Із самим Бенсоном ми не зустрілися — він досі перебував у зоні бойових дій, здійснюючи загальне керівництво ударними групами. Зате поспілкувалися з контр-адміралом Сантьяґо, якого після прикрого інциденту на перевалочній базі було переведено на кабінетну роботу. Контр-адмірал не тримав на мене зла, що тоді я фактично виставив його дурнем; йому вистачило розуму й почуття справедливості визнати, що я, наполігши на негайному переслідуванні лайнера, врятував його від набагато серйознішої халепи, якби він через свою розгубленість дозволив лайнерові зі зрадником на борту вислизнути від нас. А так йому навіть не винесли догани, просто тихо-мирно зняли з посади командира дивізіону і призначили на не надто відповідальний, але почесний пост у штабі.
Від Сантьяґо ми дізналися, що з усіх ударних груп нашої зміни ми виявилися на п’ятому місці за кількістю знищених ворожих кораблів з урахуванням їх ранґової приналежності. Для мене це стало неабиякою (і, звісно, приємною) несподіванкою. Чомусь я думав, що ми будемо пасти задніх за бойовими показниками.
— Ти й далі комплексуєш, Алексе, — сказав мені Ґоран, коли ми вийшли зі штабу. — Підсвідомо вважаєш, що раз ти такий молодий, то й користі від тебе небагато. А насправді ти класний капітан.
— А ти класний стратеґ, — відповів я навзаєм. — Твої плани атак були дуже дотепні. Саме завдяки тобі ми досягли таких показників.
Принц усміхнувся:
— Погодьмося на тому, що ми обидва не в тім’я биті.
6
На шостий день тяньґонський флот (вірніше, те, що від нього залишилося) мав розпочати гальмування, якщо збирався атакувати Ютланд, а не промчати повз планету на шаленій швидкості. Проте на цей час ворог втратив усі свої важкі кораблі, а разом з ними — й вище командування в повному складі. За головних залишились адмірали дивізійної та бриґадної ланки, які зрештою були змушені визнати очевидний факт — їхнє вторгнення захлинулося. Кораблі всіх шести угруповань, не зменшуючи тяги термоядерних двигунів, стали відхилятися від початкового курсу, щоб найкоротшим шляхом вийти за межі системи.
Одначе в ейнштейновому космосі змінити напрям руху набагато складніше, ніж у глибокому вакуумі або, скажімо, в повітряному просторі, де можна різко розвернутися, спираючись на зовнішнє середовище — насичений енерґією інсайд чи планетарну атмосферу. Спрямована в бік Ютланда швидкість ніде не поділася, для її погашення потребувалося стільки ж часу, скільки й на розгін, тому тяньґонські кораблі мусили йти по широкій дузі й могли залишити зону, неприступну для занурення, не раніше ніж через п’ять або шість днів.