— А якщо знадобиться, — додав батько, — то пан Константинідіс та інші банкіри особисто прибудуть до нас, щоб оформити необхідні документи.
— Я маю ще кілька справ на Октавії, — сказав я.
— Так. Здогадуюсь, які. Але тобі не обов’язково особисто переконувати Ліниних батьків, щоб вони всією родиною переїхали на Ютланд. Їх переконає хто завгодно, досить повідомити їм, що наприкінці року в них з’явиться онука. Те ж саме з твоїми дідом та бабусею. Мене вони ніколи не любили, але заради тебе й твоїх дітей приїдуть.
— Згоден. Проте є дещо, чого ніхто не зможе зробити замість мене. Я хочу власноруч поставити на мамину могилу новий надгробок з її справжнім ім’ям. І покласти букет квітів.
Батько схилив голову й глухо промовив:
— Твій рапорт прийнято, Алексе. Можеш летіти. Поклади мамі квіти й від мене… І скажи, що я дуже завинив перед нею. — Він помовчав. — Але це ще не все, так?
— Так. Я збираюся подати позов проти уряду Октавії. За звинуваченням у маминій смерті.
Батько довго не відповідав, поринувши в роздуми. Потім сказав:
— Я чекав чогось такого. Та хіба це поверне її до життя? Навіщо чіпати минуле? Під час тих подій загинуло багато невинних людей.
— Їхня смерть не лишилася безкарною. Ти з адміралом Біргофом і ще кількома вашими соратниками, що мешкають тут, вважаєтесь на Октавії військовими злочинцями. Якби ви потрапили до рук ериданського правосуддя, вас запроторили б за грати — і, вже даруй за відвертість, цілком заслужено. Але маминих убивць уряд не чіпав. Він судив заколотників, а своїх злочинців покривав. Я не прагну помсти, я навіть не збираюся вимагати покарання виконавців. Я лише хочу елементарної справедливості. Хочу виконати свій синівський обов’язок перед маминою пам’яттю. Хочу, щоб ериданський народ, в особі дванадцяти присяжних, визнав свій уряд винним у приховуванні злочину і співучасті в убивстві. Лише це примирить мене з Октавією.
— Для тебе це так важливо?
— Це справа моєї честі. Ютланд тепер моя країна, але Октавія залишається батьківщиною. Я маю дати їй шанс.
— Ну, а якщо присяжні, яких ти вважаєш повноважними представниками народу, виправдають свій уряд? — запитав батько. — Тоді що?
Я зітхнув:
— Це означатиме, що Октавія відмовилась від мене, остаточно й безповоротно. Я прийму її вирок. Проте сподіваюся, що справедливість переможе.
— Що ж, Алексе, — спроквола промовив батько. — Роби так, як велить тобі серце. Виконуй свій синівський обов’язок.
Коли я вже збирався йти, він зупинив мене біля самих дверей:
— Стривай, Алексе. Ти нічого не забув мені сказати? Це все, що ти плануєш зробити на Октавії?
Я зам’явся.
— Ну, лишилася ще одна дрібниця. Вона не варта уваги.
— І все таки?
— Я збираюся дати в пику панові Тернеру, Еліному батькові. В певному сенсі, це також справа честі.
Серпень 2002 — жовтень 2008 рр.