Склад речей підвладний занепадові, руйнації і зникненню. Зображення і стіни є мінливими і можуть бути зруйновані. Завжди перебувають (хоча б у формі будівельного сміття й пилу) лише вічні елементарні часточки, що після руйнування старої будівлі мають шукати собі нову. Після Гераклітового відкриття постійної зміни начебто твердих речей наступним великим парадигмальним зрушенням в історії натурфілософії стало атомістичне вчення про елементи. Воно було наче виходом з печери у сенсі Ганса Блуменберга, щоправда, зовсім протилежному до сенсу платонівського образу. Не вгору, у царину яснішого та повнішого чуттєвого сприйняття, а натомість до глибшого, ще більш віддаленого від чуттєвого сприйняття рівня абстракції. Атомістичний світ був мікрокосмосом, подібним до того, який за дві тисячі років відкрився під новочасним мікроскопом, а в ХХ столітті в квантовій механіці. Тут не було нічого знайомого з чуттєвого сприйняття й досвіду і навіть знайомого і вимірюваного плину. Найпростіша річ, відома зі звичайного досвіду – тверда, рідка чи газоподібна, – виявилася насправді атомістичним Протеєм, що не вкладався у звичайні уявлення і нагадував радше хаос творення світу, ніж його звичайний порядок[58].
Якщо ми тепер, вже споряджені інструментарієм атомістичного бачення світу, звернемося знову до aporrhoe[59], то воно постає як відділення й витікання атомів від речей. Апорія атомізму полягає в тому, щоб поєднати безконечно малий розмір і невидимість атомів із видимою та відчутною матеріальністю речей, що складаються з атомів. У який момент із зібрання позбавлених тіла атомів, «дощу атомів», постає реальна річ? Скільки атомів мають поєднатися, аби відбувся стрибок зі світу атомів до світу тіл? Де проходить границя між первинною атомістичною і вторинною чуттєво-речовою реальністю і як уявити собі перехід?[60] Філософи-атомісти мають на ці питання лише фрагментарні поетичні та метафоричні відповіді, так само як дві тисячі років пізніше їхні новочасні послідовники, коли вони хочуть визначити місце душі й духу в тілі.
Непослідовність і, зокрема, непослідовність античного атомізму починається з того, що для нього речі не є справді «дощами атомів», а натомість мисляться за моделлю тіла й шкіри як чітко окресленого вмістища з очевидною поверхнею так протиставленого зовнішньому світу так само чітко обмеженого внутрішнього світу. Проблему комунікації між цим внутрішнім і зовнішнім світом атомізм вирішує через припущення отворів (poroi) на поверхні (= шкіра) речей. Ці отвори уявляються у формі каналів, що ведуть усередину.
Неважко пізнати в описаному устрої анатомію прийому їжі, особливо якщо пригадати універсальну роль шкіри в античній анатомії і фізіології. Вона означає не тільки обмеження тіла зовні, а й орган харчування, що активно вбирає потрібні для життя речовини, насамперед повітря, з зовнішнього світу. Якщо дивитися на poroi як на маленькі роти, які захоплюють «вільні» атоми, що кружляють зовні, і через канали спрямовують їх усередину, сортують за Емпедокловими принципами любові й ненависті та зв’язують їх з уже наявними всередині атомами, то в цьому співвідношенні «зв’язаних» і «вільних» атомів можна пізнати атомістичну версію харчування-асиміляції. Речі, що пов’язані між собою за допомогою aporrhoe, становлять одна для одної своєрідну їжу.
Кожна річ, що віддає часточки зі своєї поверхні шляхом aporrhoe, водночас отримує часточки, що відділилися від інших речей. Якщо продумати його до кінця, то будь-які відносини між речами – як живими, так і неживими – між собою та із зовнішнім світом (котрий, урешті, не що інше, як сукупність речей) являють собою взаємне віддавання і приймання їхніх aporrhoilai.
Будь-які відносини: це стосується також живої істоти і її сприйняття зовнішнього світу за допомогою почуттів. Про це говорять уже індоєвропейські слова, які позначають дію та сприйняття, а саме, що почуття с-приймають, отже, беруть те, на що вони спрямовані, із зовнішнього світу і переміщують всередину.
Відтак сприймання почуттям – це не що інше, як процес матеріально-речовинного поглинення того, що сприймається, подібно до прийому їжі[61].
У найбільш низькому і «чуттєвому» сенсі поглинання і поступове зникнення того, що сприймається, легко пов’язати з дотиком, торканням, обмацуванням. Лукрецій згадує відомий кожному факт, що найтвердіші предмети через постійне торкання непомітно, протягом довгого часу, але, врешті, цілком очевидно змінюються на поверхні та втрачають обсяг: зношені каблучки, камені бруківки, «по яких пройшло багато ніг людей»[62].
58
Лукрецій (Lukrez: De rerum naturae, II, 67, hg. v. Büchner. Ditzingen 1973, S. 89): …матерія – це не сама тільки щільність, / Бо ж усі речі, як бачимо ми, поступово маліють, / Начебто тануть од довгого віку, а там уже старість / їх забирає нам з-перед очей, подробивши до решти. / Цілість, сукупність речей зостається, одначе, без зміни. / Скільки-бо тіла позбудеться річ якась, – іншій на долю / Стільки ж його припаде, і тому-то з перебігом часу / Дряхлим стає щось одне, розквітає натомість – щось інше, / Щоб і собі постаріть. Саме так обновляється всесвіт. / Так от існують, навзаєм життя позичаючи, смертні. / Слабнуть одні племена, зате в силу вбиваються – інші, / Так іде зміна живих поколінь у короткому часі: / Передають, біжучи, одні одним життя смолоскипи (Лукрецій. Про природу речей. ІІ, 67. – Переклад А. Содомори).
60
Розрізнення між первинним, атомістичним, і вторинним, чуттєвим, світом походить від Лоренца Румпфа: Naturerkenntnis und Naturerfahrung. Zur Reflexion epikureischer Philosophie bei Lukrez. München 2003, S. 107. Також там знаходимо вказівку на елегантний англосаксонський лаконізм «More is different» (Більше означає відмінне), за допомогою якого теоретик твердого тіла П.В. Андерсон характеризує якісний стрибок від накопичення позбавлених своєрідності атомів до речей, що сприймаються почуттями, і додає пояснення до думки Румпфа: «Шляхом агрегації часточок з’являються нові, вищі ступені з власними законами», аби відтак указати на фундаментальну проблематику атомізму як пояснення дійсності: «Тепер постає питання, якою мірою реконструкція маленьких тіл, власне, є можливою. Ця проблема, що постає в атомізмі, не має рішення» (Lorenz Rumpf, ibid., S. 108 f.).
61
Французьке percevoir, англійське perceive, італійське percezione – усі походять від латинського percipi (?), що у свою чергу походить від capi/capere (?) – схоплювати, хапати.