Імовірно, ще до Гіппократа було досить поширене уявлення, згідно з яким із боротьби тіла з їжею виникає сік тіла – кров. Етапи цього процесу, щоправда, лишалися так само таємничими, як і подальше перетворення крові на тверді частини тіла. Лише у ІІ ст. н. е. Гален зміг описати процес травлення: спершу перетворення твердої їжі на харчову кашицю (хімус) у шлунку; далі – харчової кашиці на харчовий сік (хілус) у кишківнику й брижі і врешті – хілусу на кров у печінці. Цей опис зберігав свою значущість упродовж наступних півтори тисячі років.
На старе запитання, яка сила надавала тілу здатності здобути перемогу над їжею, відповіді не було. Тож був прийнятий такий лаконічний опис Парацельса: «Коли їжа стоїть на столі та людина її з’їдає, то м’ясо людини через це, якщо це собака, стає м’ясом собаки, а якщо це кішка, то м’ясом кішки»[79].
Те, що Гален казав про співвідношення сил, було не стільки фіксацією фізіологічних спостережень, скільки застосуванням аристотелівської логіки. Імовірно, саме тому це можна тлумачити як перше наближення до того, що нас тут цікавить, а саме – розуміння споживання як взаємопроникнення (Башляр) суб’єкта і об’єкта. Послухаємо Галена:
Неможливо, щоб два тіла, яким притаманно поводитися активно і пасивно, зустрівшись, поводилися водночас активно і пасивно або щоб одне не поводилося активно, а друге – пасивно. Якщо тіла рівні за силою, то вони однаково активні й пасивні, якщо одне переважає і сильніше за друге, воно впливає на пасивне; його активність зростає і починає відчуватися, а само воно майже або взагалі не буде пасивним[80].
Два питання збуджують цікавість і фантазію фізіології харчування від античності до XVIII ст. Яку сутність видобуває організм із їжі, що він знаходить її в природі? І яку силу надає тілу ця екстракція і асиміляція? Відповідь полягала в такому: організм видобуває з їжі не якісь матеріальні речовини, субстанції, соки або сутності, а дух (spiritus, spirit, esprit). Їжа – це лише субстрат духу, подібно до руди, що містить у собі чистий метал. «Дух природи присутній у всіх речах, які ми можемо їсти і пити»[81]. Сучасник Френсіса Гліссона Роберт Фладд, який іще зазнав потужного впливу алхімії, показав це на прикладі прийому, перетравлення та асиміляції організмом зерен пшениці. «Отже, стосовно травлення ідеться радше про перетворення керованих духом… різновидів душі в індивідуальну тілесну субстанцію, ніж про передачу імпульсу в механізмі і, відповідно, розуміння тіла як машини» (Бюхель)[82].
Затримаємося на цьому прикладі з пшеницею. Очевидно, що він походить від Ісуса, який порівнює своє завдання з розвитком зерна пшениці, що має вмерти, згнити, аби з нього народилося нове життя. Народження нового життя з «мертвого» зерна пшениці Фладд пояснює як потяг, спрямований від землі до неба, назад до Бога, до ефіру, до сонця, яким воно завдячує своїм життям і своїм духом[83].
Живодайне випромінювання, дія одухотворення сонячного ефіру на земний світ описується як небесно-божественне aporrhoe.
Зсув значення з aporrhoe як втрати на теологічно-спірітуалістське розуміння одухотворення був обумовлений ранньохристиянським гнозисом з його перекладом грецького aporrohoe у латинське emanatio. Еманація була випромінюванням, витіканням Бога у сенсі щоденно поновлюваного творення, за якого субстанція безконечного Бога не зазнає ніякої втрати.
Утім, не можна сказати, що еманація обходилася зовсім без втрат. На шляху до Землі вона дещо зменшувалася. У тому, що від неї сприймало земне життя, «хоча й містилася сутність джерела випромінювання, проте кількісно зменшеною», як говориться у статті «Еманація» з «Історичного словника філософії». Отже, йшлося про «буттєве зменшення випромінюваного стосовно свого джерела» (Йозеф Ратцингер)[84].
79
Willem F. Daems: «Alles Essen und Trinken ist Menschenfleisch in Mysterio», in: Paracelsus. Arzt unserer Zeit, hg. v. Fritz Geerk. Zürich 1993, S. 321. У Парацельсовому розрізненні їжі на корисну і некорисну можна побачити своєрідну «поліцейську» функцію, і не без підстав, адже спорядження міст поліцією припадає саме на час Парацельса. Ось як описує Парацельс діяльність «алхіміка» у шлунку: «Людині, що їсть м’ясо, яке містить водночас і отруту, і поживні речовини, все здається гарним, поки вона їсть. Адже отрута ховається серед гарного, тоді як в отруті нічого гарного немає. Відтак, коли їжа, тобто м’ясо, досягає шлунка, алхімік напоготові й усуває те, що не сприяє здоров’ю тіла. Алхімік відправляє його у спеціальне місце, а гарне туди, куди йому належить потрапити… У такий спосіб тіло охороняється від шкоди, яка йому може бути заподіяна» (Volumen medicinae paramirum, ed. by Kurt F. Leidecker, in: Supplement Bulletin of the History of Medicine, vol. 11, 1949, S. 36. Цит. за: Francis McKee: «The Paracelsian Kitchen», in: Parcelsus: The Man and His Reputation, His Ideas and Their Transformation, hg. v. Ole Peter Grell. Leyden/Boston/Köln 1998, p. 293).
80
Galen: Die Werke des Galenos, Bd. 5: Die Kräfte der Physis, hg., übers. u. erl. v. Erich Beintker/Wilhelm Kahlenberg. Stuttgart 1954, Buch III, Kap. 7 (Tätigkeit des Magens bei der Verdauung).
83
«Рослини і трави виростають із землі, оскільки цей дух містить в собі іскру життя, що після згнивання зерна пшениці в землі прагне повернутися до небесного палацу, з якого вона прийшла» (цит. за: Büchel, ibid., S. 194).
84
Joseph Ratzinger: «Emanation», in: Reallexikon für Antike und Christentum, Bd. 4. Stuttgart 1959, Spalte 1226.