Теорія розмноження, яка у XVIII ст. набула розвитку під назвою «вчення про преформацію», становила собою дивну суміш механістичної та теологічної думки. Згідно з нею, будь-яке сім’я та будь-яке яйце вже містили повністю сформовану майбутню живу істоту в мініатюрі, а її подальший розвиток полягав лише у зростанні вже наявного, наче «розгортання»[123] природою змісту певного пакета. Теологічне ядро вчення полягало в тому, що сім’я і яйце містили в собі не тільки теперішнє, а й усе минуле життя до самого божественного акту творіння. Мальбранш писав у 1673 р.: «Усі дерева вже закладені в приймочці… Одна-однісінька приймочка містить не тільки майбутнє дерево, що розвивається з сім’я, а й усю сукупність сімені, що містить майбутні дерева і майбутнє сім’я дерев і так далі ad infinitum»[124]. Антоні ван Левенгук, піонер мікробіології XVII ст., аби дати уявлення щодо повноти і крихітного розміру мініатюрної людини (animalcules) в одному-єдиному людському сімені, зауважив, що мільйон їх «займають менше місця, ніж одна піщинка»[125].
Це порівняння нагадує схоластичні описи тисяч небесних янголів, що містяться на кінчику булавки. Важливішим, утім, є інший збіг, який полягає у тому, що для вчення про преформацію маса живих істот є хоча й безконечною, але також незмінною і статичною, як зоряне небо теологів і механістів. Або, якщо повернутися до економіки, меркантилізмові так само було чуже уявлення про те, «діяльність людини може щось додати до наявного складу світу або щось змінити в ньому… Людина не породжує багатства світу, а лише їх виявляє» (Йоганнес Буркгардт)[126].
На противагу до вчення про преформацію у XVIII ст. сформувалася теорія епігенезу. Згідно з нею, життя народжувалося не з готової, створеної Богом мініатюрної істоти, а з неоформленої матерії, яка сама себе перетворювала на рослину, тварину та людину. Жульєн де Ламетрі, який у своїй книжці «Людина-машина» зображував людину не як витвір Бога, а як продукт матерії, через одинадцять років після Вокансона спричинив сенсацію, запропонувавши протилежний підхід. Просвітницький дух того часу був налаштований лише вірити у можливість механічного відтворення травлення, а не прийняти цілковито, до ядра душі матеріалізовану людину. Скандал навколо Ламетрі пояснювався багато в чому його схильним до провокацій характером. Якби він застосував теорію епігенезу не одразу до людини, а, скажімо, до органічного життя загалом, це не викликало б жодних протестів навіть із боку церкви.
Саме з такою обережністю і, відповідно, керований темпераментом більш схильним до гармонії, прийняв естафету через рік після появи «Людини-машини» Бюффон. Як і для Ламетрі, для нього вихідним пунктом була матерія, що сама себе організовує. Головні поняття Бюффона «matière vivante», «molécule organique» та «particle organique»[127] цілком відповідають поняттю Ламетрі «matière organisée»[128]. І обидва збігаються в розумінні природи як економічного продуцента. Ламетрі пише: «Вона [природа] народжує мільйони людей з більшою легкістю й радістю, ніж один годинникар створює складний годинник». А ось Бюффон: «Органічне є звичайнісіньким продуктом природи і коштує їй найменше»[129]. Врешті, обидва бачать у живому організмі дію сили, що впливає не зовні – механічно, – а зсередини самої органічної матерії. Там, де Ламетрі говорить про forces de la vie[130], Бюффон – відповідно, про forces pénétrantes[131]. Те, що він має під цим на увазі (а це в жодному разі не ударна сила чи сила тяжіння механіки), спочатку він зумів описати лише негативно – як нездатність людини її розпізнати:
Ці сили… недоступні нашим почуттям, оскільки вони діють усередині тіла, тоді як наші почуття здатні сприймати лише зовнішнє. Наші очі для цього мали б бути організовані таким чином, щоб вони не лише бачили поверхню, а й проникали в середину тіла і відтак могли б роздивитися склад і структуру матерії. Тому ми ніколи не зможемо скласти собі уявлення щодо цих сил та їхнього способу дії[132].
Як вихід із цього ускладнення Бюффон пропонує допоміжну конструкцію moule intérieur[133], тобто перенесення технічно механістичного принципу карбування або литва форми. Завчасно відповідаючи на заперечення, що moule за визначенням може відтворювати лише зовнішню форму предмета, Бюффон зауважує, що moule intérieur для нього лише розумова конструкція, потрібна тільки для пояснення. «Той, хто хоче описати щось, для чого не існує поняття, інколи змушений удаватися до суперечливих на позір позначень»[134]. Із таким застереженням Бюффон пропонує moule intérieur для пояснення таїни життєвої сили: «Так само, як ми формуємо речі зовні за своїм бажанням за допомогою карбування та форм для лиття, так і природа має свої moules для формування внутрішнього»[135].
123
Evolvere – звідси також походить визначення теорії преформації у XVIII ст. як учення про еволюцію, очевидно, у зовсім іншому значенні, ніж у ХІХ ст.
124
Цит. за: John Farley: Gametes and Spores: Ideas about Sexual Reproduction 1750–1914. Baltimore/London 1982, р. 17.
129
J. O. de La Mettrie: L’homme machine/Die Maschine Mensch, übers. v. Claudia Becker. Hamburg 1990, S. 133. L’Homme machine, hg. v. Aram Vartanian, p. 195. Georges-Louis Leclerc de Buffon: Œuvres Complètes, Vol. 1. Paris o. J. (1855), p. 446.