Будь-який організм – це певна moule intérieur, що надає неоформленій сировині її «внутрішню» форму. Це відбувається, по-перше, у процесі асиміляції їжі як «перекарбування» або «перелитво» отриманих із зовнішнього світу сировини, продуктів харчування у форму організму; по-друге, в процесі епігенетичного розмноження нового організму з невпорядкованої маси органічних молекул, що своєю чергою діють як крихітні живі цеглини moule intérieur для всього організму.
Від мікроістот теорії преформації, що за формою та кількістю визначені й незмінні до найдрібніших деталей від дня творіння, moule intérieur відрізняється своєю «відкритою» динамікою.
Як заперечення на приклад Мальбранша з сім’ям дерева, що містить у собі всі дерева минулого й майбутнього, Бюффон пропонує розумовий експеримент з одним сім’ям в’яза, яке впродовж 150 років перетвориться на масу деревини у 1 000 000 000 000 кубічних миль. «У такий спосіб можливо перетворити всю земну кулю на органічну субстанцію одного виду рослин»[136].
Цим прикладом Бюффон намагається підкріпити дві тези, що начебто суперечать одна одній, але насправді доповнюють одна одну, подібно до фізіократичного поєднання споживання й продукції. Він переконаний, що органічне є найпродуктивнішою в економічному сенсі силою природи. Крім того, це найбільша руйнівна сила, оскільки потяг органічного до асиміляції не заспокоюється, перш ніж (як у прикладі з сім’ям в’яза) не асимілює світ. «Живі істоти з їхньою величезною силою асиміляції водночас виявляються найбільшими руйнівниками».
Іnconvenients та obstacles extérieurs[137] біологічної дійсності – обмежені ресурси продуктів харчування та конкуренція в боротьбі за виживання – перешкоджають, як це бачить Бюффон, випереджаючи Мальтуса й Дарвіна, монополії одного виду, скажімо, в’язу. Також, випереджаючи уявлення щодо боротьби за виживання у ХІХ ст., Бюффон стверджує, що обидва природних інстинкти – продукція і руйнування – замість взаємознищення, навпаки, один одного стимулюють: «Хоча руйнівні сили є величезними і постійно працюють задля знищення організмів, сили відтворення безкінечно потужніші. Виглядає так, що сила репродукції безпосередньо походить від сили руйнації»[138].
Взаємознищення веде до великого кругообігу природи, в якому жива матерія перетворюється на мертву і через цю асиміляцію знову на живий організм. По-справжньому неорганічної, мертвої матерії Бюффон не визнає. Усе, навіть мінерали, колись були життям, що після свого відмирання лише увійшло у стан спокою, але постійно готове до нової організації. Його уявлення про появу суші з праокеану здається біологістичною фантасмагорією біблійної Книги Буття. Адже для Бюффона суша – це не що інше, як маса відмерлих живих морських істот, які через свій «тваринний фільтр» – Бюффон міг би сказати: їхній moule intérieur – у процесі мінерального випоту («transsudation pierreuse») створюють з води мінеральну субстанцію, з якої «складаються наші гірничі формації, як-от крейда, вапно чи мармур»[139].
Одним із найдивніших і водночас найуніверсальніших проявів природи Бюффон називає (і не без пафосу) «продукування нової кам’яної субстанції за допомогою води»[140] (курсив мій. – В. Ш.). А в іншому місці зазначимо почуття піднесеного, тут уже випереджаючи Берка: «Думка про те, що ці величезні маси матерії походять від колись живих організмів, перевищує силу нашої уяви»[141].
Бюффон був не єдиним, хто у XVIII ст. відкрив безмежну продуктивність органічного життя. Те, що він вирахував, так би мовити, суто гіпотетично, Абраам Трамбле та Шарль Бонне довели своїми сенсаційними біологічними експериментами. Перший розчленував відкритого ним прісноводного поліпа на довільну кількість частин, з яких утворилося стільки ж нових життєздатних екземплярів. Другий розрізав хробака на вісім частин, з яких сформувалися вісім нових повноцінних хробаків. Бонне наполягав, що це розрізання на частини може продовжуватися безкінечно, при цьому здатність до регенерації не порушуватиметься. Упродовж шести років з одного хробака може сформуватися три мільйони[142].
142
Philip C. Ritterbush: Overtures To Biology: The Speculations of 18th Century Naturalists. New Haven/London 1964, p. 127.