Алхімія, згідно з переконанням якої метали, подібно до рослин, ростуть у землі, переносить цю думку також на штучне видобування золота. Парацельс у зв’язку зі своєю ідеєю теплиці («посеред зими у кукурбіті ростуть зелені овочі, фрукти, а також квіти») говорить про методичне вирощування золота: «Отже, можна також створити умови для росту й примноження золота… Цілком імовірно, завдяки вмінню і кмітливим прийомам досвідченого алхіміка можна добитися того, щоб золото росло у кукурбіті, подібно дереву з численними чудовими гілками»[175].
Це не тільки фантазія алхіміка in nuce[176], а й водночас опис межі, на якій алхімічний принцип гниття стикається з принципом вологого тепла.
Ця межа – межа тепла. Вона відділяє температури, придатні для органічного життя, від високих і найвищих температур, які штучно створюються вогнем. Про це говорить Гастон Башляр у своїй історії донаукового духу в розділі про міф травлення в алхімії та ранній хімії. Центральна роль тут належить шлункові. Це вологий теплий орган, в якому відбувається обмін речовин і який слугує моделлю для всього домодерного хімічного мислення та експериментування. Наскільки складно проходила емансипація цієї моделі, Башляр недвозначно твердить таке: «Що ж до відмінності між хімією шлунка та “штучною хімією”, то саме перша in vivo[177] завжди вважається природнішою, а отже, і правильнішою»[178]. Інакше кажучи, лише посталхімічна «штучна хімія», що мала справу вже не з вологим теплом, а з жаром вогню, який можна довільно підвищувати, змогла перетнути межі органічного тепла[179].
Причиною страху перед «чистим» вогнем є його нищівний потенціал. Страх людини перед убивчою силою вогню знайшов своє вираження у міфі про Фаетона та сонячну колісницю, що вийшла з-під контролю її невмілого візника і загрожувала спалити Землю, як про це розповідає Овідій у другій книжці своїх «Метаморфоз». У цьому ж сенсі можна зрозуміти покарання обох напівбогів, що асоціюються з вогнем, Прометея і Гефеста – як попередження щодо поводження з цією потужною стихією. Пом’якшення нищівного жару за допомогою води було захисним механізмом і водночас першим актом його приборкання задля використання.
У космічному масштабі цю подвійну функцію виконував ефір, що простягся між сонцем та земною сферою життя. Він, з одного боку, поглинав сонячний жар, відфільтровував руйнівну частку і пропускав крізь себе лише життєдайну силу – пневму, – що потрапляла до життєвої сфери повітря. Також у цьому процесі фільтрування та асиміляції легко пізнати принцип травлення – екстракції поживного-корисного з сирої суміші природи.
Лишається питання, що являє собою відфільтрована ефіром, руйнівна частка вогню.
Відповідь знаходимо у формі часточок, з яких складається вогонь за уявленням атомістів. Пригадаймо: приємні для почуттів і корисні речі складаються з гладеньких і круглих атомів, натомість неприємні та шкідливі – з гострих і кілких. Атоми тепла є гладенькими й круглими, атоми вогню – гострими й кілкими. Як виразно це формулює Лукрецій, останні, наче зуби, вгризаються в матерію[180]. Подібне говорить і Платон у «Тімеї»: атоми вогню мають загострені краї та гострі кути. Їхня потужність, гострота й різальна здатність не зустрічають перешкод[181]. Урешті, для неоатомістів XVII ст., з яких починаються сучасні природничі науки, часточки вогню є «гострими наче кліщі» (Маргарет Кавендиш, 1653) і через їхній «надзвичайно малий розмір і сухість» вони здатні пронизувати речовину горіння, «наче безліч надзвичайно гострих голок» (Кенельм Дігбі, 1669)[182].
Те, що з огляду покладеної під ніж матерії є чистою деструкцією, у перспективі облагородження матерії виглядає як процес продукції, точніше, продуктивної праці. Роберт Бойль говорить одним із перших про роботу вогню у сучасному сенсі й наближається до пізнішого уявлення про змішування праці з її матерією. «Вогонь впливає на тіло не тільки тим, що заволодіває його частинами, а й тим, що з ним змішується»[183]. Врешті, Галілей також говорить про роботу часточок вогню в металургії. Вона полягає в тому, що штучно усуває силу природного зчеплення матерії. «Проникаючи у пори металу і заповнюючи проміжний простір у ньому, крихітні часточки вогню… звільнюють часточки металу від дії сили зчеплення»[184].
178
Gaston Bachelard: Die Bildung des wissenschaftlichen Geistes. Frankfurt/M. 1978, S. 256. Інтуїтивне, одержиме матерією мислення самого Башляра можна назвати «алхімічним», і його вже характеризували як зацікавлене «матеріальним характером знання» та як «вчення про спасіння» (Joachim Kopper: «Die materialistische Transzendentalphilosophie Gaston Bachelards», in: Zeitschrift für philosophische Forschung. Bd. 32, 1978, S. 35).
179
Про необхідне для зачаття (= проростання сім’я) тепло ідеться у generation animalium (народженні тварин): «Це тепло не від вогню, не від будь-якої іншої подібної субстанції, а від духу (пневма), що міститься у спермі й у піні, і природа, притаманна цьому духові, є аналогом астральної стихії. Тому вогонь не породжує ніяких тварин, і очевидно, що жодна істота не складається з матерії вогню… Навпаки, сонячне тепло здатне породжувати так само, як тепло тварин. Звичайно, не йдеться про те тепло, що виявляє себе в спермі, але оскільки сонце створює інші природні субстрати, воно не меншою мірою є носієм вітального принципу» (Gaston Bachelard: Über die Zeugung der Tiere. Цит. за: Hiro Hirai, ibid., S. 140).
180
Lukrez, ibid., S. 405. Siehe auch: Jesus M. Montserrat/Luis Navarro: «The atomistic view of heat in Lucretius», in: Centaurus, vol. 22, 2000, p. 4 ff.
181
Platon: Timaios, in: Platon: Sämtliche Dialoge, Bd. 6, hg. v. Otto Apelt. Hamburg 1993, S. 94.
182
Цит. за: Stephen Clucas: «The Atomism of the Cavendish Circle: A Reappraisal», in: Seventeenth Century, vol. 9, 1994, p. 257. Слова Кавендиш – це поетичний текст з книжки «Вірші та фантазії» (ibid., p. 260).
184
Цит. за: Marie Boas: The Establishment of the Mechanical Philosophy, Ph. D. Diss. Cornell University 1949, р. 435. (Оригінал: Galileo Galilei: Two New Sciences, р. 19.) Щодо часточок вогню. Вони являють собою «велику кількість малесеньких часточок різноманітних форм, які рухаються з різною швидкістю; …вони входять у наше тіло, проникаючи в нього з надзвичайною легкістю». (Galileo Galilei: «Il saggiatore», in: Le opere di Galileo Galilei, vol. 6, ed. Di Antonio Favaro. Florenz 1968, p. 350.)