Навіть якби він був реалізований, головна алхімічна ідея примирення матерії і духу однаково була б приречена на невдачу. Адже «художня та робоча майстерня» Бехера була не лише досконалою мануфактурою, а й – що, власне, майже те саме – тейлорівським і фордівським виробничим підприємством, що випередило свій час на 250 років. Тут був високий рівень поділу праці та повна редукція робітника до автомата. Регламент був не так націлений на дисципліну, як розрахований на повну необізнаність, непідготовленість робітника. Будь-яка участь розуму робітника у виробничому процесі була заблокована. Перевага віддавалася неписьменним[192], що мотивувалося побоюванням щодо промислового шпіонажу. І якби цей порядок був втілений у життя, він означав би цілковите викривлення обіцяного алхімією звільнення.
Але індустріальна революція, що виступила у ХІХ ст. з власною обіцянкою звільнення, врешті здійснила кошмар «художньої та робочої майстерні» Бехера.
Послухаємо, як іще до Карла Маркса Генріх Гейне, вперше стикнувшись з англійською промисловістю, шукав пояснення своєму жахові перед моторошною досконалістю машини:
Подібно до того як в Англії машини нагадують нам людей, так і люди виглядають, наче машини. Так-так, дерево, залізо та мідь, схоже, узурпували там дух людини і здаються аж божевільними від насиченості людським духом. Натомість позбавлена духу людина поводиться, наче порожній привид, цілковито машинально виконуючи свої звичні справи[193].
Великою назвав пізніше Маркс промисловість ХІХ ст., позаяк вона мала справу з масами матеріалів і обсягами енергії, які затьмарювали все, що досі було і використовувалося. А головною передумовою було те, що завдяки науці та техніці вдалося поставити на службу природу, або, інакше кажучи, відкриття того, що природа являє собою продуктивну силу, безкінечно потужнішу, ніж рука людини, що від часів Аристотеля мислилась як першопричина будь-якої продукції – poiesis. Тут замикається коло економічних теорій. Адже як для фізіократів з їхнім уявленням щодо безкінечної продуктивності сільського господарства, так і для бачення ХІХ ст. щодо повністю автоматичного машинного виробництва, врешті-решт, виробником є не людина, а природа. Тому Маркс називає автоматизовану фабрику «потужним організмом» виробництва, частиною якого є людина як «наглядач і регулятор»[194]. Він міг би навіть сказати – чому би і ні? – як садівник у саду машин. Позаяк істотна відмінність між полем фізіократів і автоматизованою фабрикою полягає лише в тому, що остання виробляє за допомогою сталі, сили пари та сировини, а перша – за допомогою землі, зерна та сонячного світла. Обидва виробництва є споживанням підведених до них матеріалів і сил. Щоправда, перш ніж машина навчилася за зразком органічної природи споживати і виробляти таким чином, вона мала увібрати в себе необхідні для цього сили природи. Це означало кінець вогню в його дотогочасному вигляді.
Вітрило, вітряк і водяний млин були радше інструментами передачі енергії, ніж машинами для її видобування. Вони вловлювали природний рух і перетворювали його на контрольовану, придатну для застосування механічну рушійну силу. Сучасне слово «мотор», щоправда, вживалося вже у XVIII ст., але не в практично-технічному, а в дефінітивно-філософському значенні. Стаття «Мотор (гідр.)» в «Енциклопедії» обмежується простим визначенням: «те, що рухається і приводить у рух» («ce qui meut, ce qui fait mouvoir»), – і як приклад наводяться вітряк, водяний млин і насос. Примітно, що ще в ХІХ ст. парову машину називали саме «машиною», а не мотором. Лише з появою сучасного двигуна внутрішнього згоряння слово «мотор» увійшло до повсякденного вжитку. Як машина, що не тільки передавала, а й виробляла енергію, він став технічною революцією не менш значущою, ніж винахід колеса.
Мотор був подібний живому організмові тим, що його продукт був результатом прийому пального («їжа») і його перетворення («травлення»). Це від самого початку надавало величезний імпульс закладеному в машинній техніці анімізму. Вироблений мотором рух здавався його саморухом. Але ж саморух іще від давніх часів уважався характерною ознакою життя. Навіть більше, машина, що породжувала рух, не сприйнявши його спершу зовні, наближалася до старого теологічно-філософського визначення Бога: вона поставала як втілений у механізованій формі нерухомий рушій.
Перші машини, що виробляли енергію в цьому сенсі, називалися вогняними машинами[195]. Пара набула своїх прав як символ енергії лише пізніше. А поки що весь процес приводила в дію сила вогню.
193
Heinrich Heine: «Florentinische Nächte», in: Heinrich Heine. Werke und Briefe. Bd. 4, hg. v. Hans Kaufmann. Berlin/Weimar 1972, S. 145.
195
Див. «Оксфордський словник англійської мови». Також там наводиться місце з «Філософських праць» 1751 р., що ілюструє цей перехід: «The fire-engine, or, to term it more properly, the steam-engine» (Вогняна машина, або, точніше кажучи, парова машина). В «Енциклопедії» Дідро у статтях «Вогонь» і «Машини» говориться винятково про «machines à feu» (машина вогню) і описує Папенову атмосферну парову машину як «pompe à feu» (насос вогню). В «Універсальному лексиконі» Цедлера немає статті ні про вогняну, ні про парову машину. Лише у статті «Папен, Діонісіус» є згадка про «машину, за допомогою якої вогняне полум’я можна зберігати навіть під водою», що стосується лише парового котла.