Пара, остання і найвища ступінь вологого тепла алхімії, була лише «певним агентом» (agent quelconque, термін Саді Карно)[196], мобілізованим первинною силою вогню. Її продуктивність відповідала вазі падіння води на колесо млина. Обоє просто передавали, подібно до інструментів трансмісії, не ними самими породжені сили – силу ваги і силу розширення відповідно.
За двадцять років до того, як закони термодинаміки врешті звели вогонь на рівень підпорядкованої частини вчення про енергію, Саді Карно, перший теоретик сили пари, відібрав у нього ауру унікального самостійного феномена, висунувши ідею, згідно з якою енергія вогню і сила пари є, власне, продуктами не тепла, а теплового потоку. А це означає, що рух води і вітру має за свою умову градієнт, нахил. Без нахилу від теплішого до холоднішого стану парова машина лишається так само нерухомою, як і вітряк у затишші та водяне колесо у ставку[197].
Роздумів про пряме використання енергії вогню не бракувало на початку Нового часу задовго до цього кінцевого пункту раціоналізації та механізації. Вибухова сила розширення пари та пороху була відома. Проект парової гармати (Леонардо да Вінчі) та порохових енергетичних машин (Гюйгенс) могли конкурувати між собою до того, як шляхи пари та пороху перетнулися. Це підтверджує те, наскільки вільними та відкритими в усіх напрямках є технічні інновації, перш ніж вони стають інституціоналізованими[198]. Не обійшлося без певних trials-and-errors (спроб і помилок), до того як стало зрозуміло, що пара і порох придатні відповідно для мирних продуктивних і воєнних деструктивних цілей. Поршні та снаряди, що сьогодні належать принципово різним світам, тоді розглядались як доволі близькі родичі. Як зауважив історик техніки Джозеф Нідгем щодо Леонардового проекту парової гармати: «Чи не можна розглядати снаряд як вивільнений поршень, а поршень – як скутий снаряд?»[199]
У ХІХ ст. парова машина здійснила «засвоєння величезних сил природи» (Маркс) у процес виробництва[200]. Подібне засвоєння є асиміляцією якостей того, що засвоюється в організмі. Ми бачили це в алхімії, де застосування вогню, «асиміляція» ним нижчої матерії, означає її облагородження. Загалом, так само у ХІХ ст. мислили засвоєння природної сили вогню промисловістю. З тією, утім, відмінністю, що тепер йшлося не тільки про облагородження матерії, а й про отримання нової, але не менш «облагородженої» сили. Цей процес передбачав три фази. На першому етапі відкритий вогонь зникав, переходячи у пару. На другому – пара перетворювалася на механічну силу. І на третьому – відбувалася трансмісія цієї сили до верстата.
Той факт, що механічна сила парової машини сприймалась як безтілесна, мав психологічне значення, яке важко переоцінити. Вона мислилася (подібно до вітру-пневми в Античності) як цілковито звільнена від будь-якого зв’язку з органічною природою.
Якщо стосовно природних сил вітру, води, м’язів їхнє походження ще відчувалося, майже як аромат – хоча б у дзюркотінні млинового струмка, – то парова машина з її котлами вже нічим не видає свого походження. Остання вогняна ремінісценція губиться (охолоджується) в апараті трансмісії, через який вона пов’язана з робочою машиною[201].
Про зачарованість «вулканічним» першовогнем свідчать спроби філософії, мистецтва та літератури ХІХ ст. схопити сутність індустріалізованого світу. На відміну від звичайних оптимістично налаштованих прихильників прогресу, що безупинно марили про чудесні здобутки сили пари, серйозні мислителі, художники й літератори тонко відчували продуктивно-деструктивну амбівалентність приборканої технікою первісної сили вогню. Велику промисловість вони бачили як царину виробництва, де вогонь, як і раніше, розгортав свої міфічні та алхімічні якості, ба більше, де він досягав незнаного доти гігантського масштабу. Насамперед у царині витоплювання та обробки металу. Тут, у циклопічній машинерії та вогняному видовищі домен, прокатних станів і нічних промислових районів ХІХ століття знайшло об’єкт своєї міфотворчої іконографії[202]. Уявлення про важку промисловість як сучасну версію коваля Вулкана чи пекла Сатани мало приблизно такий самий сенс, як вбирання у римсько-республіканські костюми для Великої французької революції.
Якщо слідувати Марксові та його коментатору Дерріда, то історичне чи міфологічне вбирання всякої революції є приховування її нового змісту і його заміна формулою[203]. Одначе є формули різної складності та місткості.
196
«Ми розрізняємо тут парову машину та машину вогняну взагалі: остання використовує якусь рушійну силу, пари води чи будь-яку іншу, щоб реалізувати потужність сили тепла» (Sadi Carnot: Réflexions sur la puissance motrice du feu et sur les machines propres à développer cette puissance. Paris 1824, р. 8).
197
«Потужність мотора парової машини обумовлена не споживанням тепла, а переходом тіла гарячого до тіла холодного, тобто встановленням рівноваги… Згідно з цим принципом, виробити тепло недостатньо для народження потужності мотора: потрібно ще видобути для себе холод; без цього тепло лишається непотрібним» (Carnot, ibid., p. 10 f. – курсив в оригіналі). Техніка, що працює на силі пари, як техніка «градієнта» навчалася у техніки, що працює на силі води, як це доводить на багатьох прикладах Д.С.Л. Кардвелл, наприклад, водяне колесо (water pressure engine), що використовує тиск водяного стовпа так само, як парова машина тиск пари в котлі (D. S. L. Cardwelclass="underline" «Power Technologies and the Advance of Science, 1700–1825», in: Technology and Culture, vol. 6, 1965, p. 188–207).
199
Joseph Needham: «The pre-natal history of the steam engine», in: The Newcomer Society. Transactions, vol. 35, 1962/63, p. 7. Винахід і технічне вдосконалення руху поршня – тобто швидкого і надійного вверх-вниз руху поршня в циліндрі через постійну інверсію – заслуговує на розгляд не тільки в історії техніки. Історія культури й цивілізації його досі ігнорували. Стільки говориться про машинний ритм модерну, проте ніхто не цікавиться його походженням від руху поршня.
200
Karl Marx: Das Kapital, Bd. 1 (MEW Bd. 23), S. 408. Іще за 15 років перед тим Лоренц фон Штайн, учень Гегеля, говорив про залучення природних сил «у виробничу діяльність людини» (Lorenz von Stein, System der Staatswissenschaft, ibid., S. 141).
201
Важливий виняток становить локомотив. Це була єдина машина ХІХ ст., в якій вогонь лишався присутнім як потужне джерело сили. Його перетворення на символ технічно-індустріального прогресу пов’язане не тільки з його технічною складністю та безмежним швидкісним потенціалом, а й з тим, що тільки в ньому знайшла свій останній притулок магія вогню.
202
Як показовий приклад із маси реалістичних описів важкої промисловості можна взяти опис залізного прокатного цеху, зроблений у 1797 р. французьким геологом (і вулканологом!) Бартельмі Фожа де Сен-Фоном. Уже перші слова про те, що «людині, не попередженій і не підготовленій заздалегідь, важко буде уникнути відчуття жаху», ніби нагадують опис Берком одного з природних явищ, позначених ним як піднесене. І далі: «Ніч геть сяє вогнем і світлом, так що видно з певної відстані маси палаючого вугілля, з одного боку, та снопи вогню, що здіймаються над високими печами, – з другого. Чутно гуркіт важких молотів, що б’ють по ковадлах, разом з шипінням повітряних насосів, так що здається, наче ти знаходишся біля підніжжя діючого вулкану або навіть опинився біля входу до печери, де Вулкан зі своїми циклопами кують блискавки» (цит. за: Jacques Noiray: Le romancier et la machine, vol. 1. Paris 1981, p. 20 f.). Щодо німецького «вулканічного» живопису, то слід згадати зображення прокатного цеху Адольфом Менцелем. У жанрі «нічного пейзажу» німецьких описів подорожей видовище індустріальних вогнів порівнюється то з майстернею Вулкана, то з пеклом (Tilman Fischer: Reiseziel England. Ein Beitrag zur Poetik der Reisebeschreibung und zur Topik der Moderne. 1830–1870. Berlin 2004). Ось декілька прикладів. Князь Пюклер-Мускау про Бірмінгем: «Останнім романтичним видовищем для мене були вогні, що в сутінках освітлювали місто, вириваючись із ковальських горнів» (Tilman Fischer, ibid., S. 517). Корнеліус Віктор: «Нехай Англія не має вогнедишних гір, однак вона може похвалитися вогнедишними печами для випалювання цеглин… Де ще поет може отримати краще уявлення про диявола та його житло, ніж поблизу Бірмінгема; і де ще, крім Бірмінгема, можна побачити палаючі надра землі. З узвишшя в місті видно палаючий горизонт, і здається, що перед тобою палаюче море» (S. 525). Гайльброннер: «Онімілий від подиву, дивишся на це пекельне видовище» (S. 529). Георг Веерт про нічний Бірмінгем, що лежить у долині: «Усе вкриває густий, чорно-сірий туман; зловісно світять ліхтарі та яскраві палаючі вогні… Приголомшені, ми дивилися вниз на цю похмуру долину; здавалося, що це і є справжнє царство диявола» (S. 529). Адольф Бланкі говорить про цей ландшафт (також про Бірмінгем), що він вдень сповнений диму, а вночі – вогню (torrents de flammes), «une apparance volcanique» (вулканічне видовище) (Adolphe Blanqui: Voyage d’un jeune Francais en Angleterre et en Ecosse. Paris 1824, S. 83).
203
«Новий зміст» і «формула» суть поняття, які Дерріда вживає у своєму коментарі до Марксової тези про історичне костюмування Великої французької революції.