У тогочасних описах Великої Промисловості аж до Марксового уявлення про виснаження та вампіричне висмоктування робочого можна пізнати дію подібної руйнівної сили. Вампіризм – загальне місце критики капіталізму. Але чи не продовжувала діяти «сила висмоктування» Великої Промисловості вже у вироблених нею речах?
До цього питання ми повернемося в останньому розділі.
Одначе спершу слід розглянути силу, від якої походить ця сила висмоктування. Ми вже зустрічали її в людській діяльності виробництва і споживання. Це сила, що спочатку сама живить людину і робить її здатною зрозуміти своє матеріальне довкілля, аби його собі привласнити. XVIII століття називало її «життєвою силою». Організована й інструменталізована з метою виготовлення корисних речей, вона постає як праця.
Вогонь праці
Історія ідеї продуктивної праці, тобто діяльності людини, пов’язаної з виготовленням корисних речей, починається з Аристотелевого визначення дії. При цьому він розрізняє два види. Дія, що має свою мету (telos) в собі, є вищою і найчистішою формою: praxis. Натомість дія, пов’язана з матеріальним предметом, з нього виходить і спрямована на нього, є нижчою і менш чистою: poiesis. Цим протиставленням Аристотель заснував ієрархію «чистої», духовної, і «нечистої», тілесної, праці, яка мала вирішальний вплив на західне мислення упродовж наступних двох тисяч років.
Одначе провести це розрізнення, уникнувши логічних суперечностей, йому не вдалося. Адже якщо тілесне здатне опустити духовне на свій рівень, перетворити praxis на poiesis, то чи не являє воно більшу і вищу силу? Очевидно, Аристотель не усвідомлював суперечності у своєму визначенні praxis як самодостатньої діяльності, оскільки він результат, витвір (ergon), тобто дію, втілену в матеріальній речі, визначив як «природним чином більш цінну, ніж проста робота»[231].
Цю непослідовність в оцінці людської діяльності можна простежити аж до Нового часу: з одного боку, соціальний і культурний престиж діяльностей, вільних від матеріальної праці, ба навіть від якогось зв’язку з нею. З другого – діяльність, яка, хоча й «забруднена» дотичністю до матерії, проте перевищує «чисту» діяльність тим, що здатна до втілення у матеріалі власного буття, що для чистої діяльності лишається недосяжним.
Але якщо ми замінимо загальне поняття дії більш специфічним поняттям праці, то суперечність в аристотелівському визначенні розв’язується. У рабовласницькому суспільстві праця за визначенням була низькою і нечистою (незалежно від того, був раб, скажімо, читцем чи ювеліром) і не може претендувати на вищий статус і чистоту.
Знадобилося християнське переосмислення праці як перший крок, для того щоб підвищити її статус і «очистити». Як покарання за гріхопадіння і засіб повернення Божої милості праця отримала релігійну мотивацію і знайшла своє місце в ученні про спасіння. Врешті з християнської релігії праці у процесі секуляризації виник буржуазний етос праці. З кожним актом праці, від роботи лопатою будівника до експериментів Галілея і Ньютона, людина віднімала в Бога частинку природи.
Менш відомим, ніж цей роман виховання праці, є її зв’язок з фізичним і механічним рухом, як він був осмислений за Нового часу в боротьбі з Аристотелем. Якщо його kinesis був рухом в абстрактно-логічному, онтологічному, так би мовити, «безсилому» сенсі зміни місця (подібно до фігур на шаховій дошці), то рання новочасна механіка відкрила, «що в основі руху тіла лежить самостійна реальність». Курд Лассвіц, якому належить це формулювання, характеризує цю реальність як «силу» та «напір», що передається тілам, пронизує їх і поступово тягне за собою[232]. Як чудовий приклад цього уявлення механічного мислення періоду «Бурі й натиску» можна згадати визначення сили, що належить Леонардо да Вінчі: «Сила (forza) є духовною здатністю дії (virtu spirituale), невидимою потугою (potentia invisibile), що через зовнішнє насилля виявляє себе у русі та живе всередині тіл… Вона надає їм діяльного життя… змушує всі створені речі до зміни форми і положення, ревно підштовхує їх до жаданої смерті». В іншому місці Леонардо говорить про те, що сила полює на предмет і бере над ним гору[233].
231
Aristoteles: Aristoteles. Werke, Bd. 6: Nikomachische Ethik, übers. u. komment. v. Franz Dirlmeier, hg. v. Ernst Grumach. Berlin 1999, S. 5 (1094a5).
232
Curd Laßwitz: Geschichte der Atomistik, Bd. II, 1890. Reprint Hildesheim u. a. 1984, S. 6, S. 9.
233
Цит. за: Norbert Schirra: Die Entwicklung des Energiebegriffs und seines Erhaltungskonzepts. Frankfurt/M. 1991, S. 35 f. Наскільки вперто утримується анімістичне уявлення у навіть найрозвиненіших царинах природничо-наукової думки ХІХ ст., свідчить опис Гельмгольцем процесу горіння як «боротьби між собою атомів вугілля та кисню» (див.: Hermann Helmholtz: Über die Erhaltung der Kraft. Berlin 1847). Сила, що проникає, наповнює речі та рухає ними, врешті була позначена як «властивість сущого» (Лассвіц), що перебуває у безпосередньому і рівноправному зв’язку з буттям суб’єкта.