Можливості, що відкривалися при цьому для вимірювання продуктивності праці, він описав у своєму аналізі експерименту так:
Такий спосіб спостереження дає можливість порівняти між собою принципово різні види застосування сили. Так, наприклад, можна виразити фізичне напруження оратора або музиканта в одиницях вимірювання сили, потрібних для підіймання певної ваги (фунтах). Ба більше, у такий спосіб можна вимірювати навіть розумову роботу філософа, письменника або діяльність композитора. Всі ці продуктивні діяльності духу пов’язані з матеріальними та фізичними елементами, які уможливлюють порівняння з працею робітника. Відтак цілком доречним буде використання одного слова французької мови як для духовного, так і для фізичного напруження: праця[248].
Щоправда, підняття ваги, як і інші наведені Лавуазьє види діяльності, не були продуктивними у сенсі Адама Сміта. А тому ця перша спроба наукової квантифікації праці його б не дуже зацікавила. Зовсім інша річ, якби в експерименті взяли участь чоботар, коваль або робітник мануфактури, що виготовляла булавки. Тоді б використаний об’єм повітря був би точним еквівалентом кількості праці, що увійшла в чоботи, підкову, булавку. Адже що, коли не віддавна ототожнюване з життям повітря дихання, pneuma, могло б претендувати на більш інтимний зв’язок із працею як еманацією життя?
Коротким підсумком усього сказаного слугує та очевидна думка, що поняття зафіксованої в продукті праці хоч і є суто метафоричним, однак уможливлює найбільш елементарне уявлення про працю. Якщо розуміти фіксацію в найзагальнішому значенні як процес перетворення плинного на тверде і якщо далі мати на увазі всюдисущість полярності плинного й твердого в глибинній психології, міфології, релігії, мистецтві та психології, то уявлення про фіксовану працю постає як невеличкий фрагмент величезної, хоч і не всеохопної панорами. Положення Анрі Бергсона про те, що вихідним пунктом, центром і метою всякої людської дії і думки є тверде[249], передбачає гераклітівський плинний світ, на тлі якого тільки і можливе це твердження.
Про появу твердого з плинного і зникнення твердого в плинному розповідають біблійні міфи про творення світу та всесвітній потоп. Вічне повернення є і в біологічному, і в міфологічному сенсі не що інше, як циклічна послідовність затвердіння й розрідження з народженням і смертю як переходом то в один, то в другий стан. Вогонь і вода, первісні сили, що поглинають тверде, у міфології та глибинній філософії плинуть разом – як у фіналі «Загибелі богів» Ріхарда Вагнера, де поєднуються світова пожежа (Валгалла) і світовий потоп (Рейн, що виступає з берегів) і таким чином відбувається повернення до початкової сцени тетралогії «Кільця Нібелунгів», у якій дочки Рейну граються із золотом Рейну[250].
Можна навести також інші аргументи щодо поняття фіксованої праці, які доводять глибоку вкоріненість дихотомії плинного-твердого в уяві економічної думки. Так, центральне поняття вартості виступає в обох станах – затвердіння й розрідження – як праця, і в цьому немає нічого дивного, адже вони надто тісно пов’язані, ба більше, по суті, тотожні. Подібно до того як робітник, для того щоб продати свою робочу силу, має спочатку її розрідити (Сімон де Сісмонді)[251], так і тверді реальні та майнові вартості, аби постати як вільні грошові вартості, мають спочатку бути ліквідовані.
Класичним прикладом постійної зміни в агрегатному стані вартості є опис появи грошей Томасом Гоббсом в «Левіафані»[252]: гроші є продуктом concoctio – тобто перетравлювання, в усякому разі розрідження – товарів, що не споживаються самим виробником, а виносяться на ринок. Фізіологічна аналогія постає особливо яскраво, коли Гоббс таку розріджену вартість уподібнює крові, що циркулює в організмі держави (commonwealth) і таким чином його живить. Це живлення полягає в тому, що кров знову перетворюється на тверду тілесну субстанцію.
Існує хибне уявлення, згідно з яким меркантилізм розглядав як вартості лише благородні метали. Проте варто лише згадати, що для меркантилізму також метою була праця, тоді як гроші – законсервованою працею, отже, лише засобом. Топос живильної економічної дії грошей і порівняння з кровообігом у меркантилістській літературі XVII–XVIII ст. обумовлювалися тим, що гроші (з благородних металів) мислилися не як накопичуваний скарб, а як економічна рушійна сила, певний локомотив кон’юнктури. Уподібнення грошей і життя мало два аспекти. Перш ніж благородний метал, золото, отримав свою економічну роль, роль грошей як носія мінової вартості, він мав споживчу вартість прикраси. Потреба прикрашатися є, врешті, біологічно, генетично обумовленим інстинктом, супутнім явищем статевого інстинкту й у будь-якому разі проявом соціального інстинкту привернути до себе увагу[253].
248
A. L. Lavoisier: Œuvres de Lavoisier, vol. 6: Correspondance, ed. P. Bret. Paris 1997, p. 697. Історія науки віднедавна звернула увагу на те, що Лавуазьє також прямо цікавився питаннями економічної теорії. Насамперед його «інтерес до вимірювання» та його «прагнення збалансувати припливи і відпливи в економіці та в хімії» визначили його як хімічні, так і економічні проекти (Jean-Pierre Poirier: Lavoisier: Chemist, Biologist, Economist. Philadelphia 1996, р. 43). Він поділяв думку фізіократів і Адама Сміта, згідно з якою звільнена від усіх державних і корпоративних обмежень економіка laissez-faire є кращою гарантією підтримання рівноваги. Втручання держави, подібно до лікарських утручань, мають обмежуватися метою мобілізації власних цілющих сил організму, тобто «відновленням нормального рівня сили, властивого ослаблому органові». Зростання цін розглядалися подібно до підйому температури як симптом нерівноваги і з ними слід було відповідно чинити (або ігнорувати їх). «Горе лікареві (державному діячеві та медику), який бореться із законом природи і додає до хвороби політичного тіла шкідливий вплив своєї владності» (цит. за: M. Norton Wise: Mediations: Enlightenment Balancing Acts, or The Technologies of Rationalism, in: World Changes: Thomas Kuhn and the Nature of Changes, ed. Paul Horwich. Cambridge/Mass./London 1993, р. 22). У поєднанні хімічних і економічних інтересів Лавуазьє був аж ніяк не поодиноким випадком. З протилежного напрямку – від економіки до хімії – рухався фізіократ Тюрго, ба більше, він навіть випередив на рік Лавуазьє з тезою про те, що зростання ваги металів за їхньої кальцинації (горіння, окиснювання) обумовлено їхнім зв’язком із частиною повітря (Henry Guerlac: «The Origin of Lavoisier’s Work on Combustion», in: Archives internationales d’histoire des sciences, vol. 12, 1959, р. 127 f.).
249
Henri Bergson: Creative Evolution. New York 1911, р. IX: «Наша дія знаходить свою точку опори, а наша вправність – свої інструменти… наші поняття сформувалися за моделлю твердих тіл… наша логіка є переважно логікою твердих тіл».
250
У зворотному напрямі зміцніння та затвердіння спрямований психоаналітичний творчий принцип Фройда: «Нехай “воно” стане “я”!» І тут чутно очевидний натяк на слова Бога: «Нехай станеться земля!» і таке саме очевидне рішення на користь твердої землі раціо на противагу небезпечному потоку позасвідомого, якому водночас належить бути джерелом будь-якої сили, будь-якого життя і, врешті, раціо. Фройдова картина свідомості, верхівка айсберга, що підноситься над масою позасвідомого, може бути розширена, поглиблена і перетлумачена. Це може бути не тільки ілюстрація кількісного співвідношення «я» та «воно», а й водночас опис їхньої «фізики». Адже айсберги є тимчасово затверділою (замерзлою, кристалізованою, фіксованою) водою. Вони знову повертаються, коли досягають кінця своєї подорожі, до рідкого стану океану.
251
Simonde de Sismondi: Neue Grundsätze der politischen Ökonomie, Bd. 1. Berlin 1901, S. 88.
252
Thomas Hobbes: Leviathan, ed. C. B. Macpherson, London u. a. 1968, р. 300 (im Kapitel über die Ernährung (nutrition) des Staates).
253
Георг Зіммель, який у «Філософії грошей» не згадує про використання золота як прикраси, розглянув цей аспект декількома роками пізніше у своїй роботі «Психологія прикраси». Блиск постає тут як випромінювання, а останнє – як соціальне піднесення носія через посилення його особистого випромінювання («радіоактивність людини»). «Промені прикраси, чуттєва увага, яку вона викликає, розширюють або посилюють царину особистості. Її стає, так би мовити, більше завдяки прикрасам». Прикраси є «синтезом володіння і буття суб’єкта». Його надмірність, що долає межі економічного виміру, становить його специфічну вартість. Адже «надмірне «переливається через міру», тобто тече далі від свого вихідного пункту, і тією мірою, якою воно все ж таки біля нього утримується, закладає навколо ділянки самої лише нужди ширшу ділянку, що є принципово безмежною» (Georg Simmeclass="underline" «Die Psychologie des Schmuckes», in: Der Morgen. Wochenzeitschrift für die deutsche Kultur, 2. Jg., 1908, S. 454–459. Цит. за: ttp://socio.ch/sim/verschiedenes).