Серед багатьох матеріалів і форм прояву прикрас золото вирізняється такою своєю властивістю, як блиск. Блиск, за визначенням словника братів Гримм, – це світло, але не звичайне природне світло, а таке, що «відчувається як його багаторазове посилення, зокрема, в релігійній царині – як атрибут усього небесного, божественного, християнських небес загалом».
Від сонячного культу Давнього Сходу і, мабуть, від доісторичних часів золото шанувалось як сонце, що потрапило на Землю, можна навіть сказати, зафіксоване в земному.
Скрізь, де світська чи релігійна влада подавалась як еманація неба, знаходить своє застосування золото. Воно присутнє там, де є панування, йдеться про королівську корону, дарохоронильницю чи прикрашання палаців, храмів і соборів. В ореолах (від лат. aurum – золото) середньовічного живопису золото і сонце суть одне й те саме.
Останнім резерватом цього зв’язку золота з небом і божественним, перш ніж воно перетворюється на гроші як платіжний засіб та універсальний еквівалент, є скарбниці великих скупіїв світової літератури, яких можна назвати останніми в релігійному сенсі золотовірцями. Для всіх них накопичене золото має не економічну, а екзистенційну цінність. Замість того, щоб його витрачати та інвестувати, вони хапаються за нього наче потопаючі. Так, наприклад, відбувається у сцені смерті старого Гранде в романі Бальзака «Євгенія Гранде». Він відомий усьому місту тим, що по ночах «віддається невимовній насолоді, споглядаючи силу накопичених грошей», «їх пестить, погладжує і дивиться на них з ніжністю». Відчуваючи наближення смерті, він тягнеться до свого кабінету. «Це зігріває мене! – казав він час від часу, і на його обличчі з’являвся вираз блаженства. Коли прийшов священик, щоб його причастити, його очі, що вже декілька годин здавалися мертвими, ожили, побачивши розп’яття, підсвічники, срібну кропильницю… У ту мить, коли священик підніс до його губ позолочене розп’яття, щоб він поцілував образ Христа, той зробив шпаркий жест, аби його вхопити, і це останнє зусилля коштувало йому життя»[254].
Мабуть, достатньо щодо літературного опрацювання першої фази ототожнення золота й життя. Воно зберігає свою значущість доти, доки золото становить тіло грошей. Одначе золоті монети перестають циркулювати як платіжний засіб зі своєю номінальною вартістю. Вони виблискують на банківських стендах наче прикраси. (Врешті, те, що виглядає як повернення до витоку зв’язку між золотом і грошима, було сутністю банківської та ювелірної справи на початку Нового часу.)
У чому ж, однак, полягала друга фаза уподібнення грошей життю?
Що сталось із золотою душею грошей у той час, коли паперові банкноти, а відтак чиста віртуальність кредитних карток стали носієм, ба навіть символом вартості? В умовах золотого стандарту, тобто забезпечення паперових грошей централізованим накопиченим золотим запасом, золота душа грошей отримує певну відстрочку. Але далі відбувається останній акт. Вартість сьогоденної вільно ширяючої валюти визначається сумою всієї продукції та продуктивних потужностей усієї економіки.
Оскільки життя економіки є витіканням – aporrohoe – життя взагалі, з цього випливає новітнє обопільне взаємопроникнення сил життя, виробництва й споживання, для позначення якого і було спеціально винайдене поняття споживацтва.
Споживацтво, під яким мається на увазі не споживча, а престижна, модна, статусна вартість речі, є, власне, спадком/спадкоємцем прикрашальної функції та сакралізації золота як грошей. Воно поширює спершу обмежену золотом візію спасіння на всю сукупність вироблених товарів так, що кожний акт споживання, наприклад хліба і вина під час вечері, стає відповідником спасіння.
Метаморфози любові до речей
Іще раз повернемося до Аристотеля. У «Нікомаховій етиці» він зауважує, що ремісник відчуває любов до свого виробу, тоді як останній, якби він міг відчувати, не зміг би відповісти на це почуття. Аристотель пояснює цю невзаємність у стосунках відмінністю між дією і зазнаванням дії. «Дарувальник благодіяння… налаштований дружньо до його одержувача і любить його, навіть коли не чекає від того ніякої вигоди (як у стосунках між позичальником і боржником. – В. Ш.). І так само стоять справи з ремісниками та митцями: кожний любить витвір своїх рук більше, ніж той любив би свого творця, якби отримав життя».
254
Honoré de Balzac, ibid., vol. 4: Eugénie Grandet, ca. 1970, p. 173. Іншим класичним прикладом є Гарпагон Мольєра. Його скарги на крадіжку шкатулки скидаються на скаргу закоханого, в якого відняли об’єкт його обожнювання. («Небесна справедливість. Я тут, я пропав, вони мене задушили, вони вкрали мої гроші».) Лихвар Гобсек в однойменному бальзаківському оповіданні розглядає діаманти, що потрапили до нього в заклад, не по-діловому, а як зголоднілий розглядає їжу. «Його бліді щоки набули кольору; його очі, в яких, схоже, відбивався блиск каменів, сяяли надприродним вогнем. Він підвівся, підійшов до вікна і підніс діамант так близько до свого беззубого рота, наче хотів проковтнути його» (Honoré de Balzac, ibid., vol. 3, p. 38).