Це скидається на коментар до історії про Пігмаліона. У версії Овідія немає жодного натяку на любов його продукту у відповідь – до того моменту, коли Венера пробуджує безжиттєву статую, перетворюючи її на живу Галатею.
Відтак цей антропологічний феномен – тобто те, що людина, яка власноруч виробляє певні речі або також тільки використовує, відчуває це як розширення свого «я», – можна назвати комплексом Пігмаліона. Саме це уявлення стоїть за визначенням приватної власності Джона Лока та Адама Сміта як присвоєної працею природи. Своєю працею, що мислиться як певне aporrhoe власного життя і змішується з природною речовиною, homo oeconomicus просочує природу й оволодіває нею. Неважко пізнати в буржуазному перебиранні пра-власності певну форму любові – своєкорисливий інтерес Мандевіля, Адама Сміта й класичної політекономії – як головну рушійну силу.
Однак при цьому любов людини до виробленого нею матеріального блага з економічної думки знову зникає. У подальшому вона спрямовується вже не на речі як такі, їхню споживчу вартість, а на вигоду, отриману через продаж, тобто на їхню мінову вартість. Замість дійсних речей і дійсних людей економічна теорія цікавиться абстракцією «привидів, що виробляються і продаються» (Ганс Фрайєр), економічної системи вартостей[255].
Економічна думка не задається більше питанням, що промислове масове виробництво товарів означало для індивідуальної людини-споживача і як машинізоване виробництво змінювало фізичну конституцію окремого продукту. В ході написання його головної економічної праці Адамові Сміту не спадало на думку уважніше придивитися до чуттєвих стосунків між людиною і її продуктом або поцікавитися можливим впливом масового виробництва на душу. Як він писав трохи раніше у своїй «Теорії моральних почуттів», любов справді є важливим почуттям для щастя людини, оскільки «the chief part of human happiness arises from a consciousness of being beloved»[256]; [257]. Проте у стосунках з речами їй немає місця. Що ж до наслідків зростаючого через механізацію виробництва товарів для людини, то Адам Сміт і його послідовники сподівалися, що будь-яке зростання продуктивності веде до зниження цін, а зниження цін, відповідно, означає долучення доти виключених мас споживачів до ринкової машини зростання добробуту. Власне, саме це Сміт у тому ж році (1776) у «Добробуті націй» проголосив метою людства, угледівши в «the pursuit of happiness», проголошених в американській Декларації незалежності, мету Конституції як такої.
Одначе перш ніж цей оптимізм остаточно утвердився у XIX ст., на його межі відбулася прикметна інтермедія. Це сталося не на головній, а радше на малій сцені економічної думки – там, де філософія і поезія представили власний сон літньої ночі на економічні теми.
Романтизм, оскільки йдеться про нього, був європейською протидією раціоналізмові Просвітництва та Великої французької революції. Він поділяв з політичною реакцією та реставрацією тугу за відновлення не пошкодженого терором розуму цілісного світу християнського Середньовіччя. В Англії поети і мислителі – Блейк, Вордсворт, Карлайл – на тлі ідилічного Середньовіччя переживали поступ сучасності як сатанинський. У Франції реакціонери – Бональд і де Местр – відкидали не тільки революцію, а й раціоналістичний абсолютизм і воліли реставрації середньовічного ладу, заснованого на християнській любові. «Геній християнства» Шатобріана став програмою цього Ренесансу християнської любові, в якій мала розчинитися її світська версія, революційна тріада Fraternité, Liberté та Égalité (Братство, Свобода, Рівність). Іншими спробами втілення в життя нео- та постхристиянської любові на межі століть були суспільні утопії Фур’є та сенсімоністського руху, а також філософія молодого Гегеля[258].
Мислителі Німеччині намагалися систематично осмислити, якою могла б бути економіка, до того як нею заволодів і підпорядкував своїм законам капіталізм. У перші два десятиліття ХІХ ст. на противагу до англійської політичної економії було висунуто вчення «романтичної економії», що поставило в центр антропологічний і філософський вимір, який перша принципово ігнорувала[259]. Натомість останнє, не здогадуючись про це, виконало підготовчу роботу для трохи пізніших соціалістичних проектів.
255
Hans Freyer: Die Bewertung der Wirtschaft im philosophischen Denken des 19. Jahrhunderts. Leipzig 1921, S. 44.
256
Щастя людини насамперед залежить від усвідомлення того, що тебе люблять (англ.). – Прим. пер.
257
Цит. за: Douglas J. Den Uyl/Charles L. Griswold Jr.: «Adam Smith on Friendship and Love», in: The Review of Metaphysics, vol. 49, 1996, p. 610.
258
Любов (amour), що єднала колектив фаланстеру Фур’є, була симбіозом сексуальності й християнської емпатії. Фур’є: «Любов у фаланстері не є, як це зазвичай у людей, відпочинком, розвагою, що відволікає від праці; навпаки, це душа і рушійна сила будь-якої праці та інтересу до світу загалом» (цит. за: Jonathan Beecher: Charles Fourier. The Visionary and His Work. Berkeley/Los Angeles/London 1986, р. 303). У сенсімоністській утопії, що сама себе визначала як релігію, ця християнська любов мала бути «унікальним принципом єднання». Вона постає як певний алхімічно-суспільний еліксир. «Любов… це ЖИТТЯ у ЄДНОСТІ: розум, сила лише форми її маніфестації. Будь-яке знання, будь-яка дія або, якщо хочете, будь-яка теорія, будь-яка практика походять з ЛЮБОВІ та повертаються до неї» (Henri de Saint-Simon/Barthélemy Prosper Enfantin: Œuvres de Saint-Simon et d’Enfantin, Bd. 42: Doctrine saint-simonienne. Nouveau christianisme. Exposition de Bazard au nom du collège. Paris 1865–1878, Nachdruck Aalen 1964, S. 331, S. 335. – курсив в оригіналі). Урешті, молодий Гегель періоду «Духу християнства» (1798–1800). Для нього християнська любов так само, як і для філософів часів французької реставрації, є відповіддю на раціоналістичне подрібнення світу Просвітництвом і абстрактні терористичні чесноти революції. Таємна вечеря – це вечеря любові. Процес кривавого знищення, яким він є сам по собі, стає завдяки сублімації через любов шляхом до виливання духу Христа на його учнів. «Коли вони їдять хліб і п’ють вино, його тіло і його кров переходять у них, відтак Ісус перебуває в усіх, і його єство божественно, як любов, пронизує їх» (Hegel, Werke, ibid., Bd. 1. Frankfurt/M. 1969, S. 367).
259
Насамперед це численні студії Біргера Пріддата, що поновив і продовжив історіографію романтичної економії, яка перервалася у 20-ті роки ХІХ ст.