«Погляньте-но на ваші помешкання, убранням яких, підібраним зі смаком і розважністю, ви так пишаєтеся. А потім подумайте ще раз, як усе це було виготовлене. Ви бачите абсолютну точність роботи. Як часто вас надихало то, що в Англії найпростішим речам приділяється така велика увага. Але ж нічого такого!.. Ця досконалість є продуктом нашого англійського рабства, що в тисячу разів гірше за рабство африканських негрів чи грецьких ілотів»[271].
Своєю програмою спланованої недосконалості[272] Раскін, Вільям Морріс та інші ностальгійні прихильники ремісництва намагалися протистояти тому, що лякало їх як тотальна індустріальна механізація та уніформізація світу аж до найдрібніших деталей.
Їхня боротьба була останньою битвою любовного ставлення до товару – останньою спробою відновити симетрію у відносинах між людьми і речами, що була зруйнована промисловою серійністю. «Симетрія» у старих відносинах між виробництвом і споживанням полягала в тому, що індивідуально вироблене так само індивідуально споживалося. Виготовлений однією людиною предмет був так само індивідуальним, як його виробник і також його споживач. Можна навіть говорити про певний єдиний потік життя, який єднав усіх трьох.
Утрата цієї симетрії з індустріалізацією мала дві стороні: якісну – оскільки індивідуальні сліди особи («почерк») виробника, передані речі, були замінені одноманітною роботою машини; кількісну – у сенсі перетворення окремих речей на серійні партії.
Якщо споживач і далі лишався окремим індивідом, як і раніше, то маса товарів (говорячи словами Маркса) стала величезним потоком, який загрожував його поглинути. Для споживача стало проблемою зуміти бути окремою людиною стосовно окремої речі, адже перед його очима через індустріалізацію окремі товари радикально змінили свій характер, свою природу і свою кількість[273].
Те, що з точки зору економічної теорії постає як проблема перевиробництва, у психологічному плані становить собою споживчий стрес (Güterstress). Маються на увазі надвитрати енергії з боку споживача, який прагне душевно «освоїти» дедалі більшу кількість одноманітних товарів.
Іще до того, як ці нові стосунки людини з масою товарів викликали до себе увагу з боку психологів, соціологів і філософів у ХХ ст., в епоху розвиненого масового споживання, з’явилися перші спостереження щодо феномена надлишкового подразнення. Їхнім предметом була спочатку не маса речей, промисловий вибух яких був іще попереду, а маси людей у метрополіях і нових масових транспортних засобах. Від слів Константена Пекера, учня Сен-Сімона, сказаних у 1840 р., про збіговиська людей і пов’язану з цим інтенсивність подразнення, пряма лінія веде до психології надлишкового подразнення Георга Зіммеля.
За Пекером, «афекти схиляються до того, щоб розбитися на якомога більшу кількість предметів та людей і внаслідок цього все менш інтенсивно і якомога менше часу віддаватися кожному окремому з них. Це означає начало нестійкості… там, де життя і прояви темпераменту виграють у широті, вони програють у глибині»[274].
Коли Георг Зіммель у 1900 р. підхоплює тему надлишкового подразнення, його цікавлять не так міжособистісні стосунки в людській масі, як вплив примноженої за шістдесят років маси речей на людей, тобто повний розвиток того, що він називає «об’єктивною культурою»: «така приголомшлива маса кристалізованого, позбавленого індивідуальності духу, що особистість перед нею, можна сказати, просто безсила… і… її наче несе потік, тож їй майже немає потреби самостійно робити рухи аби плисти»[275].
Зіммель, так само як перед ним Адам Мюллер і Джон Раскін, виходить із первинних інтимно-особистісних стосунків між людиною і річчю.
Він говорить про «душевність» і «суб’єктивне забарвлення» виготовленого одним ремісником продукту, про «“дорослішання” особистості в оточенні предметів», про «внутрішній процес засвоєння та вкорінення, що відбувається між суб’єктом та об’єктом і виключає можливість незгоди між ними»[276].
Зіммелева «незгода» – це те саме, що асиметрія виробництва і споживання. Вона стає помітною тоді, коли індивідуальний виробник замінюється, відповідно, машинним виробництвом з його розвиненим поділом праці. І позаяк це вже не індивідуальна, а анонімно-механічна праця, що «фіксує» себе в продукті, останній перестає бути «особистим».
271
John Ruskin: «The Nature of Gothic», цит. за: Elaine Freedgood: Factory Production in 19th Century Britain. New York 2003, р. 285.
272
Раскін: «Недосконалість… важлива властивість усього, що ми знаємо про життя… Ніщо живе не є або не може бути строго досконалим… Усунути недосконалість означає усунути виразність, обмежити зусилля, паралізувати життєву силу» (John Ruskin: Works of John Ruskin, vol. 10, ed. Edeward Tyas Cook/Alexander Wedderburn. London 1904, p. 203 f.). Вільям Морріс уважав недосконалість «особистим» внеском («почерком») ремісника, що виходить за межі чистого, тобто досконалого виконання задуму митця. «Майстерність має ціну тоді, коли привносить щось від індивідуальності майстра, крім усього, що становить мистецтво втілення задуму митця». (Цит. за: Elaine Freedgood: «“Fine Fingers”: Victorian Handmade Lace and Utopian Consumption», in: Victorian Studies, vol. 45, 2003, р. 632.)
273
Роздуми про те, як індустріалізувати споживання за моделлю виробництва, тобто колективно його організувати, знаходимо в утопічно-соціалістичній літературі ХІХ ст., починаючи з «Фаланстеру» Фур’є. Усі вони виходять із того, що індустріальна цивілізація робить людину-виробника дедалі однобічнішою, тоді як споживач стає все більш багатобічним. Як виробник людина замикається на одному-єдиному предметі, натомість як споживач вона перебуває «в прямому контакті з тисячею різних робітників у всіх частинах світу і завдяки своєму різноманітному споживанню надає прямого імпульсу, що пронизує всю індустріальну систему. Як виробник людина є “одиницею”, як споживач – “множиною”» (J. A. Hobson: Work and Wealth. London 1914, р. 110).
274
Цит. за: W. Schivelbusch: Geschichte der Eisenbahnreise. München/Wien 1977, S. 65. Іще за 70 років до Пекера фізіолог Теофіль Бордьо (1775) говорив про завдавання шкоди тілесній гармонії великого міста, але без згадки про масу людей і подразнення як причини. У нього все походить від критичних органів тіла. Очевидно, тиск зовнішнього світу був іще не настільки сильним, щоб шукати причини в ньому. «Ті, хто живуть у містах… усі більшою чи меншою мірою перебувають під впливом пристрасті, що тримає під контролем здатність тваринної економії. Їх можна порівняти з лунатиками, чиї природні функції уповільнені й погано керовані… вони постійно зазнають тиску і роздратування, що йде від серця… або від шлунка; вони не мають ані сили, ані спокою, відчувають нудьгу, виснаження… ними володіє сум’яття почуттів, оскільки вони постійно турбуються про проекти, якими опікуються, переживають невдачі й негаразди, спричинені надмірною чутливістю» (цит. за: Anne C. Vila: Enlightenment and Pathology. Baltimore/London 1998, S. 47).
275
Georg Simmeclass="underline" «Die Großstädte und das Geistesleben», in: Ders., Brücke und Tür. Stuttgart 1957, S. 240 f.
276
Georg Simmeclass="underline" Philosophie des Geldes. München/Leipzig 1922, S. 512, S. 516, S. 519, S. 521. Наскільки живою поставала для економічної думки близько 1900 р. душа робітника, що переходить у продукт, показує спостереження Вернера Зомбарта: «Господарська діяльність може здійснюватися, звичайно, лише тоді, коли дух людини переходить у тілесний світ і впливає на нього. Будь-яка продукція, будь-який транспорт є обробкою природи, і у будь-якій роботі, звичайно, втілена душа» (Werner Sombart: Der Bourgeois. München/Leipzig 1913, S. 1).