Урешті, час повернутися від продуктивного споживання до споживання як такого, тобто кінцевого споживання індивіда. Це навіть можна було б назвати подорожжю, яка тут добігає кінця. На початку маємо зустріч споживача та предмета споживання, так би мовити, віч-на-віч. Руками виготовлена річ відверто виявляє сліди свого індивідуального походження. Вона є посланцем, що найкоротшим шляхом доносить свою вість – poiesis виробника – до споживача. Усі троє говорять однією мовою. Непідробна ручна праця виробника потрапляє безпосередньо до рук адресата-споживача. Непідробна, оскільки ручна праця також є «продуктивним споживанням». Вона поглинається, абсорбується, асимілюється предметом і сама стає предметом. Вона не може блукати, подібно до усмішки кота з казки Льюїса Керрола.
Цей золотий вік добігає кінця, як це було безліч разів описано й оплакано, з машинізацією та індустріалізацією виробництва. Робітника поглинає процес виробництва у великій промисловості, а споживача – процес споживання серійного масового продукту. Обидва перетворюються на малесенький додаток до потужного апарата. Фабрика й універсальний магазин – лише два протилежних кінця однієї і тієї самої справи.
Відносини між індустріалізованим світом товарів та індивідуальним споживанням слушно схарактеризувати модним поняттям «асиметрія». Замість зустрічі віч-на-віч споживач виходить на «дуель» зі своїм предметом споживання en masse[29], наче фалангою чи лавиною. Ба більше, він завжди зустрічається з окремим предметом, проте цей останній більше ніколи не постає як «індивідуум», а натомість постає як атом, часточка одноманітної серійної маси. Це радше нагадує рух транспорту, що складається не з людей, а з автомобілів. Проте в автомобілі, якщо придивитися, можна побачити водія, натомість предмет споживання за пильного розгляду все більше виглядає тим, чим він фактично і є: копією, одиницею масового промислового продукту. І копія вже не має на собі жодних відбитків людини.
Що більш розвиненою, механізованою, раціоналізованою та автоматизованою є техніка виробництва, то більш безособовими, безликими, «холодними» є виготовлені нею продукти-копії. Через дії економічного закону отримання найбільшого прибутку за найменших витрат змінюється також матеріальна консистенція продукту. Його «питома вага» меншає. З кожним підвищенням продуктивності вона стає легшою і дешевшою, тож зменшення цінності переходить у зростання неповноцінності – врешті, перетворюється на мотлох.
Цьому поступові немає кінця, оскільки дематеріалізація іде вперед безупинно і те, що вчора було мотлохом, сьогодні за найновішими критеріями постає як надійне, вагоме, майже шикарне. Індустріальна ностальгія знаходить притулок на блошиних ринках, цих заповідниках ошуканого масовим виробництвом споживача.
Використання та споживання продукту масового виробництва також переживає зміни. На прикладах з Ван Гога, Флобера та Гамсуна ми бачили, що відбувається з речами. Сліди використання, залишені користувачем на черевиках, є, так би мовити, фотографічним відбитком його особи: фіксацією його фізичної еманації в їхньому матеріалі[30]. Образно можна подати цей процес як перетікання власної рідини носія у його предмет.
Проте водночас цей потік рухається в протилежному напрямку. Адже тією мірою, в якій новісінькі, тільки-но з фабрики, черевики нога їхнього власника перетворює на уживані, їхня промислова одноманітність переноситься також на нього. У початковій незручності нового одягу і нових черевиків дається взнаки відмінність між індивідуальним тілом споживача і серійним тілом продукту. І коли після кількох днів розношення одяг перестає муляти, це означає, що тіло споживача стало ще трохи індустріалізованішим.
Слова Вірджинії Вульф про одяг (хоч і сказані з іншого приводу[31]) стосуються всіх промислово виготовлених предметів споживання: ми носимо й використовуємо його, але так само він носить і використовує нас. Одяг є подвійним агентом, за допомогою якого промисловість інфільтрується в найінтимніші царини життя людини. Як далеко заходить ця стратегічна мімікрія, показують промислові методи ностальгіфікації. Сліди вжитку, що раніше були слідами індивідуального споживача, сьогодні стали продуктом серійного виготовлення. Найпоширеніший приклад, мабуть, становлять потерті та поношені джинси.
30
Доречно згадати «Sartor Resartus» Томаса Карлайла. У його роздумах про знятий старий одяг постають наче фотографічні знімки його колишнього власника: «Яка спокійна гідність живе у скинутому одязі! Як скромно він приймає належну йому шану! Жодних зверхніх поглядів, жодних презирливих жестів; спокійним і ясним поглядом дивиться він на світ, не вимагаючи і не лякаючись знаків пошани, від яких йому доведеться відмовитися. Шляпа все ще зберігає фізіономію Голови; але вже без марнолюбства, глупоти, схильності до безглуздого базікання… жилет уже не приховує ніяких ницих пристрастей, ніяких нестримних жадань; від голоду й спраги тут і слід загув» (Thomas Carlyle: Sartor Resartus, übers. v. Peter Staengle. Zürich 1991, S. 322).
31
У романі «Орландо» йдеться про статеву роль, яка визначається і водночас дезорієнтована через одяг.