Отже, фактично уникнувши переслiдування, вiддiл просувався все далi на захiд i 6 серпня бiля села Лядце Швожа перейшов рiку Мораву, a 17 серпня вже квартирував недалеко мiста Брна, на околицях села Яструбiце5. З метою дезорiєнтацiї ворога вирiшено обходити мiсто двома групами, одна, на чолi з сотенним, рушила на пiвдень, iнша – на пiвнiч. Мiсце зустрiчi було призначене в Баварiї на 9-11 вересня.
"24 серпня, – читаємо в мемуарах командира сотнi, – вiддiл прибув пiд село Артолєц, недалеко мiста Нова Бистриця. Звiдси лишалося до чесько-австрiйського кордону не бiльше, як 6 кiлометрiв"1. Тiєї ж ночi вiддiл перейшов його i денний постiй вiдбув уже поблизу австрiйського села Айгрiн. Повстанцi були переконанi, що знаходяться в американськiй зонi окупацiї, i лише вiд мiсцевого населення дiзналися, що вони в радянському секторi.2
"Австрiйцi, – згадує Борець, – прийняли нас непогано, дивуючись, як ми пройшли, бо вони читали, що чехи нас розбили. Але й тут панували бiльшовицькi орди Червоної Армiї, довiдавшись про нас, вони колонами їхали до мiста Фрайштадт, наступного дня до мiста Рорбах"3. Проте "Громенко" вирiшив краще обережно рухатися через радянський сектор Австрiї, нiж повертатися до Чехословаччини. "Використовуючи прикриття лiсiв та горбистих мiсцевостей, минаючи всi населенi пункти, крiм маленьких сiл, тримаючись поблизу австро-чеського кордону, сотня йшла через Бадiшен, Голенштайн, Райхенбах, Оберлiрхен, Рорбах, Пiльсткiн i нарештi 10 вересня перейшла в зону [Нiмеччини – В.В.], окуповану ГЛТА"4. В лiсi вiддiл повстанцiв, що пiсля численних боїв нараховував уже 36 бiйцiв, був до тих пiр, поки вони не переконалися, що перебуваютьтаки в американськiй зонi. Вiдтак, 11 вересня о 8.30 ранку сотня "Ударники-2" урочисто здала зброю воякам 8-го Констабулярного загону окупацiйних вiйськ США5. Сотня була першою з повстанських вiддiлiв, що пробилися за "залiзну завiсу", i єдиною, якiй вдалося зробити це органiзовано, не втративши цiлiснiсть бойової одиницi.
Вiддiл Володимира Щигельського-"Бурлаки" перейшов на Словаччину на п'ять днiв пiзнiше "Громенкового" в околицях села Телеповець. Перехiд кордону, як зазначалося, вiдбувся без жодних сутичок. Ян Фiала пояснює цей факт недобросовiснiстю деяких словацьких командирiв прикордонної сторожi, якi не намагалися навiть зупинити українських повстанцiв.1 Озброєння вiддiлу, що перейшов кордон, складали 10-12 кулеметiв ДТ, 20-25 автоматiв ППС, 20-30 пiстолетiв.2 Проте, за час боїв на Закерзоннi, при проривi з оточення, вiддiл витратив фактично всi набої та гранати, а тому повстанцi змушенi були здобувати собi амунiцiю в ходi маршу по територiї Чехословаччини.3 Окрiм того, просування ускладнювалося ще й тим, що, пiсля успiшного проходження певними теренами сотнi "Громенка", яка розпочала свiй рейд швидше, контроль за ними посилювався. Але був й iнший момент, що дозволяв українським повстанцям почуватися на словацькiй територiї вiльнiше, нiж на захопленому вже тодi поляками Закерзоннi. Цим моментом було приязне ставлення до воякiв УПА цивiльного словацького населення та пiдтримка з його боку. На цьому ж фактi наголошує Мирослав Дуда, один з командирiв чехословацьких антиповстанських акцiй, який у своєму звiтi писав: "Цивiльне населення Схiдної Словаччини, особливо українцi, пiдтримують банди, надаючи їм харчi, iнформацiю про присутнiсть частин безпеки i знайомлячи їх з мiсцевими теренами"4. Цiкавий випадок, що характеризує вiдносини мiж словаками i українськими повстанцями, розповiдає у своїх свiдченнях Володимир Щигельський: 1-го липня, пiсля розмов зi священиком та селянами в селi Ґрубов, словаки запросили українських повстанцiв на весiлля, де вони "танцювали i спiвали з мiсцевими дiвчатами"5.
В результатi, першi днi перебування на Словаччинi були досить спокiйними i дозволили стрiльцям вiдпочити та набратися сил пiсля нещодавнiх щоденних боїв з поляками. Врештi, вони могли трохи вiдгодуватися, адже перед тим, на територiї Закерзоння протягом чотирнадцяти днiв харчувалися тiльки лiсовими плодами1. "Поволi забуваються страшнi днi кривавого рейду по Польщi, – писав бунчужний "Буркун" в хронiцi вiддiлу, – поволi приходимо до сил. Як останнiм часом в Польщi кожний почав тратити надiю i думати лише, в котрому мiсцi ляже на вiчний спочинок, так тепер кожен свято вiрить у нашу перемогу, в краще завтра, i вiрить, що нема в свiтi нiчого неможливого до виконання".2
До середини липня вiддiлу вдавалося просуватися практично без жодних сутичок. Тим часом, 13-го липня чехословацька влада, занепокоєна впевненим просуванням вiддiлiв УПА, вiдправляє на боротьбу з ними 5640 воякiв, з них 1339 осiб – службовцi СНБ3. Ведучи своїх воякiв невiдомими теренами, серед великої кiлькостi ворожих вiйськ, Володимир Щигельський проявив великий талант тактика партизанської боротьби. Ось як описує просування повстанського вiддiлу пiд командою "Бурлаки" Вацлав Славiк: "Його група з 50 осiб [так в текстi, а насправдi, на той час вона нараховувала понад 80 воякiв – В.В.] переходила так, що залишала слiди, нiби проходило троє людей. Вночi вони прослизали нашими позицiями у формi довгої змiї, тримаючись за руки. При необхiдностi, звертали лiворуч чи праворуч, або назад, звиваючись, як змiя"4. Таким чином зустрiчей з вiйськом вдавалося уникати. До прикладу, учасник протиповстанських акцiй Богуш Хньоупек наводить цiкавий факт: бiля Кралової гори чеськi вояки спали за 200 метрiв вiд повстанців.
Але з кожним днем ситуацiя погiршувалася. "Вiйсько почало не тiльки обсаджувати села, – згадує сотенний "Бурлака", – але й лiси, рiки, дороги i навiть лiсовi стежки. До того часу ми поповнювали собi провiант молоком i сиром iз шалашiв, що знаходилися в горах. Вiйсько зорiєнтувалося i розпорядилося, щоб усi пастухи розiйшлися до сiл. Почалась бiда i знову голод. Знову кiлька разiв потрапляли в оточення, з якого мусили пробиватися. Марш горами був дуже важким i виснажливим. Десятки кiлометрiв бiльше проходили, щоб минати вiйськовi позицiї".1
Поруч з посиленням вiйськового контролю за територiєю, чехословацький уряд розпочинає активну пропагандистську кампанiю з метою зупинити рейдуючi вiддiли. Видруковано i масово поширювано спецiальну листiвку "Заклик до членiв Української Повстанської Армiї" та так звану "Приґлашку", що мала б слугувати перепусткою до вiйськових комендатур для тих повстанцiв, що вирiшили здатися чехам.2
Уникати боїв ставало неможливо, i в теренах Лучки вiдбувся бiй, в результатi якого "Бурлака" вiдступив, маючи двох поранених3. 5-го серпня на Лупчанськiй Маґурi вiдбулась одна з бiльших сутичок мiж бурлакiвцями i курсантами офiцерських шкiл. Ось що розповiдає про цей бiй сам командир "Бурлака": "Перед полуднем 5-го серпня вирушили ми на Лупчанську Маґуру. Вiдпочивали на краю лiсу [...]. Я оглядав терен на Нiмецьку Лупчу тому, що хотiв вночi перейти туди на пiвнiч. З лiсу до лiсничiвки На Вршкох вийшла чота воякiв кiлькiстю 17 курсантiв. Помiтили рух в нашому таборi. Коли я повернувся до сотнi, побачив, що чота курсантiв є на вiдстанi 30-50 метрiв вiд нашого постою. Так як я думав, що за чотою iде сильнiше вiйсько, й не мав часу вiдступати до лiсу, то висунув кулемет другої чоти на переднiй край лiсу i дав наказ першому роєвi другої чоти вiдкрити вогонь. Першим почав стрiляти кулемет першої чоти, яки й був праворуч вiд загону воякiв, а коли загiн пересунувся на протилежний схил в пiвнiчно-схiдному напрямi, почав стрiляти i кулемет другої чоти. Вiйськовий загiн вiдповiдав на стрiлянину дуже слабо. На бойовищi залишилося шiсть мертвих курсантiв i три важко пораненi. Решта вiдступила як в напрямi, з якого прийшли, так i в пiвнiчному напрямi. У власному вiддiлi втрат не мав. Пiсля бою дав перев'язати поранених воякiв [...]. Вiдтягнув вiддiл, перш за все, на кiлометр на захiд, потiм великим пiвколом на пiвдень, на схiд, i знову великим пiвколом на пiвнiч, аж на край лiсу, що простягається до Нiмецької Лупчi i Мелатiни".1 За твердженням Яна Фiали, цей бiй i загибель шести курсантiв були найбiльшою невдачею чехословацької армiї в акцiї 1947 року.
В серединi серпня 1947 року вiддiл "Бурлаки" вийшов в долину рiки Baґ. Тут на допомогу чехам прийшла сама природа: рiки Baґ i Орава вийшли з берегiв, утворивши для повстанцiв практично нездоланну перешкоду. Єдиний можливий шлях переходу через рiки на захiд перекрив полк "Словаччина"3. Кiлькiсть воякiв армiї та служби безпеки (СНБ), залучена до антиповстанських акцiй зросла до 15304 солдат4. Крiм того, пiсля бою на Маґурi Лупчi, командуючий генерал Юлiуш Носко вирiшив практично облишити переслiдування сотнi "Громенка" i зосередити всi сили на розбиттi бурлакiвцiв.