— Чим же ваш крем такий гарний? — спитав Василь.
— Я вже вам казав, що «Кристал» виготовлено за особливим рецептом. У його складі є дуже важливі компоненти — поживні речовини, бджолиний віск, який пом'якшує шкіру обличчя, згладжує зморшки… Ви ж розумієте, я не можу завчасно розголошувати секрет «Кристала»…
— Скажіть, мосьє, ви показували свій винахід органам охорони здоров'я і дістали дозвіл на виробництво нового крему?
— Ні…
— Чого ж ви прийшли до нас?
— Дивно!.. Невже ви не хочете заробити великі гроші?
— Хочемо, але тільки законним шляхом. Подайте нам дозвіл на виробництво вашого крему і рекомендацію управління гігієни, і ми приймемо у вас замовлення на будь-яку рекламу.
— Ах, мосьє, мосьє! Хіба ви не розумієте, що, коли я звернусь до офіційних установ по дозвіл, парфюмерні фабриканти уб'ють мене ще до народження, — як кажуть, в утробі матері. Пропоную вам половину всіх прибутків…
— Ні, мосьє Фове. У нас поважна фірма, і ми незаконних операцій не робимо.
— А якщо я запропоную вам чималу суму готівкою?
— Теж ні.
— Отак я й повірю, що ви розбагатіли тільки на законних операціях!
— Це вже ваша особиста справа. Сподіваюсь, ви розумієте, що нам більш нема про що розмовляти?
— Що ж тут не розуміти, звісно, розумію! Хіба можна жити на світі без протекції? Ви просто не довіряєте мені. — Відвідувач гірко зітхнув і вийшов з кабінету, навіть не попрощавшись. Василь був спантеличений: хто він — підісланий слідець чи невдаха, один з тих, хто все життя прагне легкого заробітку і ніколи нічого не добивається?
Слідом за винахідником крему до Василевого кабінету ввійшов скромно одягнений чоловік середнього віку.
— Мосьє, я прийшов просити у вас допомоги, бо вірю у вашу гуманність і людяність! — жваво почав він. — Я один з тих, кого, на нещастя, занесли до чорного списку за політичні переконання. А в мене дружина, діти… Прошу вас, дайте мені роботу, яку завгодно, аби робота!
— А чому ви надумали звернутися саме до мене? — спитав Василь, не вірячи жодному слову відвідувача.
— Кажуть, ви людина широких поглядів. Може, для вас не матиме значення та обставина, що мене занесли до чорного списку…
— Ваші відомості про мене дуже помилкові, — перебив Василь. — Я насамперед комерсант. Політика ніколи не цікавила мене і, думаю, не цікавитиме. Якщо ви справді попали в скрутне становище, можу запропонувати вам десять франків.
— Мосьє, ви даремно мене боїтеся!
Василь, не відповідаючи, натиснув кнопку дзвінка і, коли ввійшла секретарка, сказав:
— Проведіть, будь ласка, цього добродія. Якщо він захоче, скажіть касирові, щоб той видав йому десять франків!
Чоловік вийшов, обережно ступаючи по килиму, немов під його ногами було заміноване поле. А на душі у Василя залишився неприємний осадок: кому треба було підсилати до нього провокаторів?..
Нарешті приїхав кур'єр, і Василь дістав од «батька» відповідь на свого листа. «Батько» високо оцінив те, що Василь має можливість поїхати до Німеччини не просто як бізнесмен, а як представник американської нафтової компанії. «Ти навіть уявити собі не можеш, як це чудово і які перспективи для роботи у фашистській Німеччині відкриє перед тобою представництво», — писав він. Він не квапив Василя з від'їздом у Берлін. «Не поспішай, ліквідуй своє діло за всіма правилами, щоб не зазнати збитків. Перед від'їздом поговори щиро і в можливих межах відверто з Борро та друзями із тенісного клубу — Маріньє й де ла Граммоном, щоб, — коли виникне особлива потреба, можна було на них звіритися…» І знову жодного слова про відпустку або поїздку додому, хоча б на короткий час…
У ніч 30 червня 1934 року, яку сучасники назвали ніччю «довгих ножів», Гітлер нещадно розправився зі своїми супротивниками всередині фашистської партії, котрих очолював Рем. Тієї ночі за наказом Гітлера було вбито понад тисячу занадто честолюбних націстів, серед них генерала Шлейхера. Через кілька днів після цих кривавих подій Гітлер, виступаючи по радіо, цинічно пояснив німцям причину «чистки» 30 червня:
«… Рем проводив свою особисту політику. Він хотів убити мене і підготував змову. 1 липня о 16 годині 20 хвилин загони штурмовиків мали захопити Берлін… Я покарав бунтівників. Як представник німецького народу, я маю право сам вершити суд, вирок якого не підлягає оскарженню. Я наказав знищити змовників, як це завжди робилося в усі часи. Я віддав наказ розстрілювати!..»
Усім стало зрозуміло, що Гітлер та його найближче оточення не зупиняться ні перед чим, аби досягти своєї мети. Це зрозумів і австрійський канцлер Дольфус. Він хотів був виїхати з Австрії, але не встиг: 25 липня його вбили.