— Я вас слухаю. — Браун сіла в крісло біля вікна, не підводячи голови, щоб уникнути Лізиного погляду.
— Ви матимете три тисячі марок щомісяця. Це втричі більше, ніж одержували в Парижі. Зустрічатимемося з вами не частіше як двічі на місяць і, щоб не привертати до себе уваги цікавих, щоразу в іншому місці.
— Що я мушу робити?
— Те саме, що і в Парижі. Цього разу — правдива інформація про плани іноземного відділу партії націонал-соціалістів. Звичайно, не про дрібні й загальновідомі факти, а про великі, значні, таємні.
— Це все?
— Все.
— Тоді вислухайте мої умови. — Браун встала і сіла поруч Лізи. — Ніяких розписок, що я одержала гроші, — це раз. Друге — ні з ким, окрім вас, зустрічатися не буду.
— Вважайте, що ваші умови прийнято і їх буде суворо дотримано, — відповіла Ліза.
— Сподіваюсь, ви розумієте, що тут не Париж. Там у скрутну хвилину можна було зникнути, сховатися в будь-якій іншій країні. А тут, якщо викриють, дорога одна — на той світ. В найкращому разі — концентраційний табір, теж смерть, тільки повільна. Треба бути дуже обережними, Дайте мені слово, що мое ім’я ніде, ні за яких обставин не згадуватиметься!..
— Фрау Ельзо, повірте, що я дорожу своєю безпекою не менше, ніж ви своєю. Можете бути певні: що б там не було, ви залишитесь осторонь, і жодна душа, крім мене, нічого про вас не знатиме. А тепер візьміть, будь ласка, перший аванс. — Ліза вийняла із сумочки три папірці по тисячі марок і поклала їх на журнальний столик перед Браун. — Скажіть, чи є у вас щось цікаве?
— Є дещо… Італійці готуються до війни з Абіссінією, і, здається, наш уряд пообіцяв підтримати їх… Останнім часом керівники нашого відомства і представники Італії вели інтенсивні переговори. Про наслідки цих переговорів щодня доповідали особисто фюрерові. Минулого тижня приїжджали до нас керівники націстської партії Австрії Зейс-Інкварт, Тавс і Леопольд — обмірковувати «план Отто», який зберігають строго в секреті. Часто приїздить глава фашистської партії судетських німців Гейнлейн. Під час останнього його приїзду йому порадили підготувати вимогу про надання Судетській області автономії… — Все це Браун вимовила швидко, пошепки.
— Дякую, фрау Ельзо! Я дуже рада, що ми знову, знайшли з вами спільну мову! — Ліза встала.
— Якщо вам треба буде зустрітися із своїми залицяльниками, можете скористатися цією квартирою за невелику плату. — скапала Браун. — Моя подруга може надати її вам на якийсь час або на ніч. Більше того, коли побажаєте, вона може підшукати вам пристойних кавалерів…
— Дякую. Якщо треба буде, я скажу вам…
— Наступного разу, будь ласка, прихопіть із собою коробочку французької пудри рашель, губну помаду і пачку натуральної кави, ніяк не можу звикнути до сурогату!..
Набридлива, безперервна мжичка, яка сіяла день і ніч, враз ущухла. Небо очистилось від хмар, засяяло сонце. Почалася весна, тривожна весна 1935 року.
З Нью-Йорка надійшли чергові телеграми. В одній із них Адамс схвалював діяльність Василя в Німеччині. В іншій бухгалтерія повідомляла, що на поточний рахунок містера Кочека у німецький національний банк переказано десять тисяч доларів на організаційні витрати. Ще однією телеграмою комерційний відділ компанії сповіщав свого уповноваженого, що танкер з пальним прибуде в порт Гамбург десятого квітня під панамським прапором. Василеві пропонували виїхати туди, зустрітися з капітаном танкера містером Бемом, оформити здачу пального й мастила акціонерному товариству «Фламме» і підібрати постійного представника компанії в Гамбурзі.
Василь завітав до генерального консула О'Кейлі, сказав йому про свій від'їзд і взяв у нього рекомендаційного листа на ім'я містера Меллона, американського консула в Гамбурзі.
— Бажаю успіху, містере Кочеку! Коли повернетесь, розкажете, як там, у Гамбурзі, справи, — промовив О'Кейлі на прощання і додав: — Здається, вашу пораду не надавати акціонерному товариству «Фламме» довгострокових кредитів не буде взято до уваги… Після переговорів Гібсона з Гітлером державний департамент порекомендував керівникам банків, фірм, компаній і трестів, які мають ділові зв'язки з Німеччиною, надавати довгострокові кредити німецьким фірмам. Федеральний уряд гарантуватиме ці кредити.
— Що ж, згори видніше… Моє діло маленьке — інформувати компанію про становище у Німеччині, а їм вирішувати, що робити!
— Так, ми тільки виконавці, — погодився О'Кейлі. — Але, щоб краще виконувати доручення, треба бути в курсі великої політики і діяти впевнено, із знанням справи.