Василь був дуже кваліфікованим слюсарем, ремонтував складні машини. Він найняв з товаришем кімнату, пристойно, по моді одягався, як і раніше, вивчав мови, багато читан, двічі на тиждень брав уроки музики. Зрідка їздив у село провідувати рідних і щоразу привозив подарунки.
Почалася війна і перевернула все шкереберть.
Селянина Московської губернії Загорської волості села Висілки Василя Максимова, сина Сергієвого, 1897 року народження, призвали в армію наприкінці 1915 року. Як майстрового, що «розумівся на різних механізмах», його, після тримісячної муштровки в навчальному батальйоні, зарахували до автомобільної роти. Там Василь добре вивчив автомобіль і незабаром став шофером, — професія в російській армії дефіцитна і тому досить привілейована.
В автомобільній роті зібралися люди майстрові, письменні, які розуміли що й до чого. Коли начальства поблизу не було, давали волю язикам — розмовляли відверто. Особливо розумно говорив Забродін, механік з Московської фабрики «Трьохгорна мануфактура», що брав участь у барикадних боях на Прєсні і відсидів за це вісім років.
Про Забродіна казали, що він більшовик. Хто такі більшовики, Василь на той час не знав. А запитувати боявся — ще напорешся на когось, лиха не оберешся… Забродін багато бачив, багато читав. Коли б знало начальство про його розмови з солдатами, не минути б механікові військово-польового суду. Він був першою людиною, що відкрила Василеві очі на справжній стан речей, змусила багато над чим замислитись.
Якось восени, коли всі вільні від чергування солдати автороти зібралися біля розжареної грубки, Забродін, затягуючись цигаркою, почав мов ненароком:
— Що ж, браття, кепсько… Третю добу не вщухаючи ллє дощ. Холодно, вогко, і на душі нудьга. Нам ще мовби нічого — є дах над головою, начальство дров не шкодує…
— До чого це ти? — перебив його літній солдат з пітерських робітників.
— До того, що дуже вже мудро влаштований світ: одному млинці, а іншому синці. Солдатики он сидять в окопах, мерзнуть, вошей годують, щоб дехто міг жити сито, в теплі…
— По війні все зміниться, — сказав один qoлдaт. — Не може бути, щоб несправедливості не настав край, — додав він, помовчавши.
— Аякже, зміниться, наставляй кишеню! Повернешся додому, якщо, звичайно, живий зостанешся, все почнеться з початку, — сказав другий.
Довкола грубки залягла важка мовчанка. Люди, одірвані від дому, від рідних, від звичного життя, думали кожен про своє, та думи їхні, як і долі, були дуже схожі.
— Який же вихід? — порушив нарешті мовчанку літній солдат.
— Кінчати війну — і гайда додому! В нас і дома діла по саму зав'язку, — сказав Забродін.
— А рідну землю на поталу німцям віддати?
— Навіщо? По той бік фронту теж солдати. Сказати ім: браття, так, мовляв, і так, кінчаймо війну — і марш до хауза. Вони такі самі бідолахи, як і ми, зрозуміють, — сказав Забродін.
Уночі Василеві спалося погано — в голові вертілися слова Забродіна: «Кінчати війну — і гайда додому». Чому б і ні? Дуже навіть просто, — якщо солдати кинуть гвинтівки, тоді і війні край. Тієї ночі Василь з тугою думав, як добре було б повернутися додому, — хоча який у нього дім? Кімнатка, яку вони наймали удвох з товаришем, та стара батьківська хата… Згадав він синьооку дівчину з кісками… Звали її Лідою. Вони познайомились у бібліотеці, потім зустрічалися — ходили по московських вулицях або по алеях Сокольників, тримаючись за руки. Василеві здавалося тоді, що він і дня не проживе без Ліди. І хтозна, як закінчилося б його перше кохання, аби не війна… Пізніше, під час громадянської війни, коли його поранило під Перекопом і він повернувся до Москви, розшукати Ліду не зміг.
На високій вежі годинник пробив сім. Василь немов прокинувся — час вертатися додому! Вже сидячи в машині, він подумав: Ліза знає про те, що він колись був закоханий у дівчину з кісками і, здається, трохи ревнує. Такі вже жінки — вони можуть ревнувати і до далекого минулого, нічого не вдієш!..
Незважаючи на пізній час, у майстерні горіло світло: мосьє Ренар очікував компаньйона.