— Нарешті ви повернулися! — привітав він Василя.
— Щось трапилось?
— Трапилось!.. Я одержав спокусливу пропозицію і хотів обговорити її з вами. Поважна паризька фірма по продажу старих автомобілів пропонує нам угоду на капітальний ремонт п'ятдесяти машин на місяць і на поточний ремонт десяти-двадцяти машин. Здається, мої мрії незабаром здійсняться!
— Боюся, що такі масштаби з нашими скромними можливостями нам не під силу.
— А чому б нам не розширити підприємство? Маючи таке велике замовлення, ми легко доб'ємося банківського кредиту, поставимо додаткове обладнання, наймемо робітників.
— Чи варто ризикувати? Зараз по всій країні в ділах застій. Заліземо в борги і не виберемось…
— Дивуюся я вам, мосьє Кочеку! До нас у руки пливе золоте діло, а ви відмовляєтесь! — Ренар говорив роздратовано, де й поділася його добродушність.
— Я не відмовляюсь од пропозиції — я не ворог собі, — лагідно сказав Василь. — Я тільки закликаю вас, Франсуа, реально глянути на речі. Капітальний ремонт у наших умовах — недосяжна мрія, хоч би як ми розширяли майстерню. Ми тільки втратимо своє добре ім'я і замовників теж. Візьмімося попервах до дрібного ремонту, пофарбування. І не більше восьми-десяти машин на місяць, та й то за умови, що у нас буде додатково п'ять-шість кваліфікованих помічників і потрібне для цього обладнання.
— Що ж, хоч і прикро, але, мабуть, ви маєте рацію! — сказав Ренар, трохи подумавши. — Ну нічого, згодом слава про нас піде по всій Франції!
— Будемо сподіватись, — погодився Василь. — Аби тільки під час найму нових робітників не довелось нам зіткнутися з профспілковими діячами. Ці каналії душу людині вимотають!..
Василь добре розумів, що в маленькому містечку йому більше нема чого робити — хіба що допомагати товстунові Ренару збільшувати капітал і згодом стати заводчиком.
Він будував десятки планів переїзду до столиці, але після серйозного аналізу вони руйнувалися, мов карткові будиночки. Якось увечері, сидячи в кріслі біля відчиненого вікна, Василь відклав газету і сказав Лізі:
— Завтра поїду в Париж, розшукаю Жана Жубера. Пам'ятаєш його?
— Звичайно, пам'ятаю. Як я можу забути того, хто так захоплювався моєю грою на роялі, та й мною, здається, теж…
— Отож-бо! Варто, по-моєму, спробувати зблизитися з ним і, можливо, з його допомогою перебратися до Парижа.
— В усякому разі, ти нічим не ризикуєш! Рано-вранці Василь, як завжди, пішов у майстерню, проінструктував майстра і, сівши у свій «фіат», поїхав до Парижа. Там він легко розшукав рекламне бюро мосьє Жубера — маленьку, вбого умебльовану контору.
— О… о, кого я бачу! Мосьє Кочек! Яким побитом? — Жубер підвівся назустріч Василеві. — Радий, дуже радий бачити вас в доброму здоров'ї. Сідайте, сідайте сюди. — Жубер вказав на крісло поруч з письмовим столом. — Розповідайте, як поживаєте, що поробляєте? Я часто згадую вас і вашу чарівну дружину.
Василь розповів про себе і запросив Жубера приїхати до них якось у неділю.
— У нас дуже гарно — чисте повітря, тиша. Після Парижа ви чудово відпочинете. А які добрі люди! Знайомлячись із французами ближче, я стаю палким патріотом Франції!..
— Мені приємно це чути. В історії моєї батьківщини чимало прикладів, коли іноземці ставали патріотами Франції і навіть зі зброєю в руках боролися за її інтереси. — Жубер подивився на годинника. — Сподіваюсь, ви маєте час? Що коли ми пообідаємо разом? Чудова ідея, правда? Я знаю затишний ресторанчик!.. Хвилин за двадцять я звільнюся. Подивіться поки що альбом із зразками нашої продукції, — я зараз прийду. — Жубер подав гостеві альбом у сап'яновій оправі і вийшов.
Альбом був заповнений схожими одна на одну фотографіями, що зображали товстощокого усміхненого коротуна в білому фартусі, у поварській шапці, з тацею на витягнутій руці. Тільки на таці мінялися страви — кури, ковбаса, риба, фрукти, пляшки з вином.
У шафі за склом стояли фігурки таких самих коротунів, зроблені з пап'є-маше і пофарбовані.
Роздивляючись ці фігурки, Василь мимохіть подумав, що у власника рекламного бюро не така вже багата фантазія. А втім, при деякій ініціативі і вигадці можна, либонь, створити цікаве підприємство…
У Василевому «фіаті» вони поїхали на Монмартр і, залишивши машину на стоянці, зайшли у невеличкий ресторан. Жубера тут знали. Не встигли вони сісти за столик, як до них підійшов сам хазяїн, поцікавився здоров'ям і сказав, що одержано чудові омари.
Жубер продумано замовив обід. Він був у доброму настрої, так і сипав анекдотами і сам же щиро сміявся. Трохи захмелівши, він розповів другові — так Жубер називав тепер Василя — історію свого не дуже веселого життя.