— Передусім не хвилюйся. Двері не відчиняй. Не висадять, не бійся. Я зараз приїду! — Повісивши трубку, Василь подзвонив генеральному консулові О'Кейлі й помчав додому.
Агенти гестапо тупцяли біля під'їзду, не наважуючись висадити двері багатого особняка, що належав американцеві.
— В чому справа, панове? — сердито запитав Василь. — Чому ви так поводитесь біля мого дому?
Офіцер сказав, точніше відрапортував по-військовому:
— Нам відомо, що ваш садівник Мюллер — комуніст і зв'язаний із підпільною підривною організацією.
— Ну то й що?
— Бачте, при обшуку ми нічого не знайшли в нього…
— Тим більше незрозуміло, що вам треба в моїй господі!
— Він… я хотів сказати — Мюллер… міг сховати папери у вас…
— Дивна у вас логіка, пане офіцере!.. У садівника нічого не знайшли і тому надумали зробити обшук у домі американського підданого, представника компанії, що постачає вашій країні нафту. Вважаючи такий вчинок з вашого боку актом зовсім неприпустимо свавілля і проявом недружелюбства в ставленні до мене та компанії, яку я маю честь репрезентувати, я змушений буду повідомити про це рейхсмаршала пана Герінга! Доки не одержу позитивної відповіді, припиняю всякі операції!
— Але ж ми не зробили у вас обшуку! — Офіцер знітився: те, що американець згадав їм всемогутнього рейхсмаршала, справило на нього велике враження.
У цей час до хвіртки саду підкотив лімузин, на якому були дипломатичні номерні знаки. З машини вийшов генеральний консул Сполучених Штатів Америки в Берліні. Він відрекомендувався офіцерові й запитав, на якій підставі і за чиїм наказом поліція рветься в дім американського підданого і хоче зробити обшук.
— Ви, шановні панове, певно, не розумієте різниці між підданими Чехословаччини і Америки! Раз і назавжди закарбуйте собі на носі: те, що можна зробити з чехами та іншими народами, не можна робити з американцями! Ми цього не дозволимо, ясно? Я змушений буду офіційно протестувати проти такого свавілля! — О'Кейлі поводився дуже грубо.
Офіцер знову переказав історію з Мюллером.
— Дивно, замість того щоб попередити містера Кочека і захистити його від комуністів, ви хочете зробити в нього обшук! Негайно забирайтеся звідси, інакше я змушений буду подзвонити панові Ріббентропу.
Поліцейські, підібгавши хвости, як побиті собаки, пішли. Василь подякував О'Кейлі й запросив його в дім випити віскі.
— Зовсім знахабніли ці німці! Не розумію, чому наші так панькаються з ними, — роздратовано мовив О'Кейлі після третього келеха віскі з содовою.
— Ви самі колись казали — зі страху перед росіянами!
— Казав… Знаєте, чого я боюся тепер? Коли б німці не посунули на нас, замість того щоб ударити по росіянах.
Надто вже вони розперезалися. В цирках панує неписаний закон: звіра, що перестав коритися дресирувальникові, вбивають. Коли б таке саме не трапилося і тут!
— Боюся, що тутешній звір загризе свого дресирувальника: адже він давно перестав коритися! — сказав Василь.
Садівника Мюллера довелося рятувати з допомогою Лемке. Операція коштувала Василеві триста американських доларів. Мюллер повернувся днів за десять, худий, постарілий, із синяками на зморшкуватому обличчі.
— Що вони зробили з вами, Мюллере? — співчутливо запитав Василь.
— Про це не маю права говорити — я дав підписку, — сказав садівник і, помовчавши, додав: — А втім, вам можна довіряти… Вони били мене тричі на день, іноді й уночі. Все питали про якусь підпільну організацію, що випускає комуністичну газету… Вами теж цікавилися, містере Кочеку!
— І що ж?
— Нічого… Ні про які організації я не маю ніякісінького уявлення і взагалі, скажу вам відверто, політикою не цікавлюся. Мабуть, сталася помилка: мене сплутали з кимось. Що ж до вас, то, зрозуміло, крім хорошого, я нічого сказати їм не міг.
— Приємно чути, що мій садівник політикою не цікавиться, інакше відповідати довелося б мені! Все ж будьте обережні й майте на увазі, що я поручився за вас.
— Цього я не знав…
Якось, вийшовши з контори раніше ніж завжди, Василь вернувся з півдороги назад, згадавши, що забув портфель. Він застав у своєму кабінеті юрисконсульта Глауберга: той рився в шухлядах його письмового столу.
— Що ви тут робите? — різко запитав Василь.
— Шукаю копію останнього нашого листа фірмі «Фламме»… — Вигляд у юрисконсульта був розгублений.
— Чому ви шукаєте її не в канцелярії, а в мене?
— Там її немає.
— Зараз перевіримо! — Василь попросив секретарку покликати діловода. Коли той зайшов, звелів йому принести теку з вихідними паперами. — Мені потрібна копія нашого останнього листа компанії «Фламме», якщо не помиляюся, про розрахунки. — Він помітив, що Глауберг робить діловодові якісь знаки, і додав: — Сподіваюся, ця копія у вас у справах, інакше ви негайно залишитесь без роботи! — Діловод повернувся за хвилину з текою і показав патронові копію листа.