Джо Ковачич відповів дуже лаконічною телеграмою: «Ви розумаха, старий дав згоду, незабаром товар надійде. Бажаю успіху».
За останні роки Василь набув досвіду в комерції. Тож і в Женеві легко впорався з організаційними справами. На фасаді його контори вже сяяла вивіска золотом: «Стандард ойл компані», а внизу — «Швейцарське відділення. Торгівля нафтою і нафтопродуктами», і з Америки прибули перші товари, надіслані Кавачичем-старшим. Почалася робота.
Новий, 1941 рік довелося знову зустрічати на чужині й удвох. За десять хвилин дванадцята Василь і Ліза сіли за стіл, налили в келехи шампанського. Василеві дуже хотілося перемкнути радіо на московську хвилю, але це було небезпечно — могли підслухати сусіди. Та все ж він, настроюючи приймач, піймав на кілька секунд Москву, — звідти передавали святковий концерт.
— Спізнилися! — Василь з досади махнув рукою. — Ну, старенька, вип'ємо за Батьківщину, за наш народ, щоб чорні хмари проминули нас… З Новим роком!
— З Новим роком! — Ліза високо піднесла келех з пінявим вином.
Вони не сподівалися, що новий, 1941 рік стане для їхньої Батьківщини початком нечуваних страждань…
До Женеви приїхав оберштурмбанфюрер Отто Лемке, і Василь запросив його до себе в контору. Лемке прийшов у призначений час. Він був у цивільному костюмі й через те втратив половину своєї презентабельності, — інша річ форма есесівця, з черепом на кашкеті!..
Сівши у шкіряне крісло, Лемке важко зітхнув, закурив.
— Ви почали курити? — здивувався Василь.
— Од такого життя не те, що закуриш — завиєш, чого доброго! — відповів він, затягуючись тютюновим димам.
— Що ж вас засмутило? Ви завжди такий бадьорий, життєрадісний і раптом скисли…
— Ах, любий Кочеку. Я приніс вам такі відомості… Дванадцятого грудня фюрер підписав директиву номер двадцять один, названу «Планом Барбаросса»… Здається, я мав нагоду говорити вам, що спочатку він фігурував під шифром «План Отто».
— Що це за директива, підписана фюрером? — запитав Василь.
— Скажу відверто… Все це настільки важливо, що, коли б я розповів про це росіянам, вони озолотили б мене. Але я, Отто Лемке, не хочу мати ніяких справ із комуністами! Та й вам задарма давати ці відомості не збираюся. Одне слово, з вас, як з давнього знайомого, візьму тільки п'ять тисяч доларів. Згодні?
— Згоден, якщо відомості справді того варті!..
— Ще б пак! За цією директивою генеральний штаб має розробити план нападу на Радянську Росію. Копію директиви дістати не пощастило, хоч я її читав і навіть устиг переписати початок. Ось він. — Есесівець витяг із портмоне аркуш паперу, складений учетверо, розгорнув. — «Німецькі збройні сили повинні бути готові ще до закінчення війни проти Англії розбити в навальному поході Радянську Росію, — прочитав він уголос. — Для цього армія має пустити в дію всі підпорядковані їй з'єднання, за винятком тих, які потрібні для захисту, окупованих районів. Підготовка має бути завершена до п'ятнадцятого травня тисяча дев'ятсот сорок першого року. Особливу увагу слід приділити тому, щоб підготовку до цього нападу не можна було виявити…» Ну як, досить?
Василь мовчав, намагаючись не виказати свого хвилювання, але то йому давалося нелегко.
— А як же з Англією? — спитав він щонайбайдужіше. — Невже ваші все ж наважаться воювати на два фронти?
— Фюрер сподівається, що, коли він нападе на Радянську Росію, Англія погодиться на переговори і, зрештою, допомагатиме у війні проти комуністів… Є чутки, що незабаром почнуться переговори з англійцями. Як і передбачалося, хтось із керівників партії поїде до Англії…
— Ну що ж… Це не тільки важливі, але й страхітливі відомості!
— Я ж і кажу: війна з комуністами — це вам не весела прогулянка по країнах Європи. Боюся, що росіяни себе покажуть!..
— Ви залишите мені копію початку директиви?
— Можу, однак… — Лемке зам'явся.
— Так, так, розумію! Ось вам чек на п'ять тисяч доларів. — Василь підписав чек і дав його Лемке. — Ще одне прохання до вас: у Берліні знайдіть мого колишнього садівника Мюллера і передайте йому листа, а коли повертатиметеся, привезіть відповідь.
— Будь ласка, це мені неважко! — Як тільки Лемке одержав чек, настрій у нього помітно покращав.
— Коли ви збираєтеся знову прибути сюди? — спитав Василь.
— Приблизно через місяць.
— А якщо я візьму на себе всі ваші дорожні витрати, могли б ви приїхати тижнів через два?
— Мабуть, зможу. Сьогодні п'яте січня, буду у вас п'ятнадцятого. Це вас влаштовує?
— Цілком. Завтра я напишу Мюллерові листа…