Выбрать главу

Колись залізне здоров'я Василя почало підупадати. Давалися взнаки роки напруженої, сповненої небезпеки роботи. Йому паморочилось у голові, мучили неміч, безсоння. Ліза наполягала, щоб він хоч трохи відпочив. Василь довго відмовлявся, але здоров'я його щодень гіршало, і він змушений був попросити в компанії відпустку. Він і Ліза поїхали у Швейцарські Альпи, сподіваючись, що чисте гірське повітря допоможе Василеві краще за всякі ліки, лікарів та санаторії.

Одного разу, повернувшись з тривалої лижної прогулянки і добре поснідавши, вони сиділи біля вікна вітальні маленького пансіону, в якому зупинилися. Яскрів на сонці незайманий сніг, до маленького, загубленого в горах села вели лижні сліди. Довкола тиша — жодного звуку, немов усе на світі стихло, завмерло, і немає в ньому ні гуркоту гармат, ні крові, ні смерті, ні згарищ… Ліза неголосно сказала:

— Наші бійці підходять до Берліна, а ми сидимо тут, тішимося відпочинком… Господи, усе б віддала, щоб бути з ними, з ними ввійти до Берліна… Простувати по знайомих вулицях і бути собою, а не якоюсь місіс Кочек. Уголос думати, що справедливість перемогла… Знаєш, Василю, часом мене мучить сором: я не можу не думати, що всі ці роки я сиділа в тилу, а люди воювали по-справжньому…

Василь похмурнів, мовчав, щоб не сказати чогось надто різко, потім промовив:

— «Від тебе, друже мій, я не сподівався такого почути! Хіба ми з тобою не на самому передньому краї боротьби? Невже тобі треба пояснювати, що коли наші бійці підступили до стін Берліна, то в цьому є і наша з тобою частка.

— І все-таки…

— Ніяких «усе-таки»! Ми скоро повернемося додому, повернемося, високо піднісши голову. Хай нам не влаштують урочистої зустрічі й не увінчають наші голови лавровими вінками. Але ми з тобою знаємо, як нам тут доводилося, знаємо: ми зробили все що могли. А зробити це було, слово честі, важко, страшенно важко!

Він поклав свою велику руку на руку Лізі, і жінка ніяково всміхнулася йому у відповідь.

ЕПІЛОГ

У серпні 1945 року до будинку радянської військової комендатури в Берліні підкотив розкішний лімузин. За кермом сидів добре одягнений чоловік атлетичної будови, а поруч з ним була вродлива жінка.

Чоловік вийшов з машини і, хряснувши дверцятами, попрямував до комендатури.

— Мені треба бачити пана коменданта, — звернувся він до чергового старшини чистісінькою російською мовою.

— Хто ви і звідки? — поцікавився старшина.

— Я американець, і в мене дуже важлива справа до коменданта, — відповів чоловік.

Старшина пішов доповідати і, повернувшися, сказав:

— Комендант дуже заклопотаний і прийняти вас зараз не може.

— Та зрозумійте ви, у мене важлива, невідкладна справа! Будь ласка, попросіть пана коменданта приділити мені п'ять хвилин.

Старшина знову пішов до коменданта.

— Товаришу полковнику, цей американець прилип як смола, каже — в нього важлива, невідкладна справа.

— Ніколи мені, не до того! — відповів комендант, не підводячи голови од паперів, що лежали перед ним.

— Товаришу полковнику, він представник союзної нації, на вигляд симпатичний і розмовляє по-нашому не гірше, ніж ми з вами!

— Гаразд, якщо симпатичний, — клич!

Американець зайшов до кабінету, тримаючи в руках дві валізи, велику і маленьку. Поставивши їх на підлогу, він сказав:

— Товаришу комендант, у цих валізах іноземна валюта. Прошу вас викликати представника радянської розвідки, щоб я міг здати йому ці гроші.

Комендант здивовано глянув на відвідувача.

— Скажіть спершу — хто ви?

— За паспортом я — громадянин Сполучених Штатів Америки і звуть мене Ярослав Кочек. А по-нашому — просто товариш Василь… Їду додому, не таскати ж мені з собою купу грошей — іноземну валюту. Спокійніше здати гроші представникові нашої розвідки і взяти з собою квитанцію.

Комендант схвально кивнув, запросив гостя сісти і викликав майора з розвідки. Коли той прийшов, комендант усміхаючись відрекомендував йому Василя.

— Прошу прийняти в мене іноземну валюту і дати розписку, — сказав Василь майорові. — Ось у цій валізі, — Василь показав на велику, — сто тридцять п'ять тисяч американських доларів і двісті вісімдесят тисяч швейцарських франків, а в маленькій — п'ять тисяч п'ятсот доларів. Живучи за кордоном понад чотирнадцять років, був комерсантом і заробив ці гроші. Щомісяця я брав собі певну суму на прожиток і записував. З цього розрахунку відкладав три відсотки для сплати членських внесків.