— Що з вами, чи не занедужали? — співчутливо спитав Василь, потискуючи йому руку.
— Не питайте, друже!.. Я, здається, пропав.
— Скоїлося нещастя?
— Залежно від того, що називати нещастям… Збуту не стало, склади напаковані готовим товаром. Нічим платити робітникам. Я заборгував за оренду приміщення, а також поставникам сировини. А тут ще підходить термін погашати вексель у банку. Ви ділова людина, знаєте: опротестували вексель — кінець усьому, ти банкрот, і сподіватися нема чого.
— Становище справді таке критичне, чи ви перебільшуєте? — спитав Василь.
— Перебільшую? Ніскільки — все втрачено, і в мене нема ніякого виходу!
— Не впадайте у відчай, друже. На світі не буває становища, з якого нема виходу. Давайте подумаємо разом, що можна зробити.
— Про що тут думати? Усе ясно. Ви ж не заплатите по моєму векселю. А навіть якщо б і заплатили, все одно я не спроможний повернути вам гроші… Краще вже зразу — хай оголосять банкротом, опишуть майно! — Жубер безнадійно, махнув рукою.
— І все-таки давайте обміркуємо становище, — м'яко наполягав Василь. — На яку суму ви видали векселя?
Жубер неохоче назвав суму: три тисячі вісімсот франків. Є і ще векселі: на тисячу двісті франків і на тисячу. Всього — шість тисяч франків. Але є й інші борги — поставникам за пап'є-маше, фарби, клей. Робітникам не виплачено за два місяці. За оренду приміщення, електрику та мало ще за що…
— А конкретніше? — наполягав Василь.
Жубер уперше пильно і зацікавлено подивився на співрозмовника.
— Та чи не збираєтесь ви сплатити мої борги? — похмуро пробурмотів він.
— Можливо, — спокійно відповів Василь.
— З якої речі? Часи добрих чарівників, здається, давно минули…
— Чарівників — можливо. Друзів і ділових людей — ні. Отже, інші ваші борги?..
— Кравцеві, м'ясникові, бакалійникові, булочнику — їм я, здається, не платив за останні два місяці.
— Усе зрозуміло. А тепер вислухайте мене. Я сплачу всі ваши борги, великі й дрібні, і вкладу в підприємство певну суму… за умови, звичайно, що ви візьмете мене в компаньйони!
— Вас? У компаньйони? Та з превеликою радістю! — вигукнув Жубер. Потім, немов опам'ятавшись, запитав: — Але боже мій! Навіщо вам ризикувати грішми, вкладаючи їх у безнадійне підприємство?
— Я не думаю, що ваше підприємство безнадійне. Не ображайтесь на мене заради всіх святих, — просто ви ведете діло не так, як треба в наш час. Може, я помиляюсь, але в мене склалося таке враження.
Самолюбство Жубера було уражене.
— Цікаво все-таки знати, в чому ж, по-вашому, полягає моє невміння правильно вести діло і на чому грунтуються ваші враження? Скоро десять років, як працює бюро. Хіба моя вина, що в усіх галузях застій і що банкротств стає дедалі більше?
— Я знаю, друже, що ваше бюро існує давно. Знаю й інше: по інерції ви весь час випускаєте одну й ту саму продукцію — симпатичного коротуна з тацею. Колись він мав успіх, але ж такими коротунами ви заповнили всю Францію! А ваші дуже дорогі коти і собаки з пап'є-маше не мають збуту взагалі, — спокійно і лагідно сказав Василь.
— Що ж ви можете запропонувати?
— Думаю, тепер у рекламній справі треба виходити саме з того сумного факту, що в торгівлі застій. Отже, всі — геть усі — кровно зацікавлені в збуті своєї продукції. Усім потрібна реклама, але реклама розмаїта, дохідлива, несподівана і водночас конкретна. Я перебудував би роботу рекламного бюро: підшукав би для реклами нові об'єкти, солідніші, ніж гастрономія і бакалійні крамниці. — Василь говорив повільно, впевнено. — Наші справи можуть поліпшитися протягом найближчих трьох-чотирьох місяців за умови, що мені буде надано свободу дій. Було б доцільно тимчасово припинити роботу бюро і відновити її після грунтовної реорганізації.
— Припинити?! А на що ми житимемо, дозвольте вас запитати?
— Яку суму ви брали з каси на особисті витрати? — перебив Василь.
— Тисячу, тисячу двісті франків на місяць. Втім, так було колись, — поквапився пояснити Жубер. — За останні місяці не більше п'ятисот.
— Чудово! Ви одержуватимете свою тисячу франків на місяць.
— Як? — Жубер недовірливо знизав плечима.
— Дуже просто, — одержуватимете з каси тисячу франків за рахунок тимчасового зменшення основного капіталу фірми… Не думайте, Жубере, ніби я якийсь філантроп. Я ділова людина і свідомо йду на певний ризик, покладаючись на наші з вами сили. Мені доводиться це робити ще й заради майбутнього Маріанни, — їй конче потрібно жити в Парижі. Інакше, звичайно, я не кидав би налагоджене, досить прибуткове підприємство. Недавно ми з компаньйоном Ренаром підбили підсумки і — можете собі уявити? Виявляється, менше ніж за рік нам пощастило майже подвоїти основний капітал підприємства, і це без тих грошей, які ми брали щомісяця на прожиток.