— Що ж, мені роздумувати не доводиться!.. Давайте спробуємо. Особисто мені втрачати нема чого. Коли невдача — ще на кілька місяців відтягнеться крах. Виграш у часі теж дещо означає!..
— Не говоритимемо про крах! Цими днями я дам вам гроші, і ви достроково викупите вексель. Це справить добре враження у фінансових колах: фірма, яка зазнає грошової скрути, не дисконтуватиме векселі передчасно.
— А що повинен робити я? — спитав Жубер.
— Та, власне, нічого… Якщо не брати до уваги того, що нам треба буде оформити наші взаємні стосунки в нотаріуса і зареєструвати нове підприємство в Паризькій торговій палаті. У мене можуть виникнути деякі труднощі, — я ж іноземець. Тому цілком покладаюсь на вашу допомогу.
— Зайва розмова, я зроблю для вас усе, що зможу. У ділових колах у мене широкі зв'язки! — Уперше за всю цю розмову в голосі Жубера забриніли бадьорі нотки.
Ренара, хоч він і був певною мірою підготовлений до того, що Кочек вийде з підприємства, дуже засмутила звістка, з якою прийшов до нього компаньйон. Прикро вражений, він мовчки стояв перед Василем, потім запитав, як дитина:
— А як же я?
Василь ледве заспокоїв товстуна.
— Усе буде гаразд, не хвилюйтесь! А щоб попервах вам не довелося відчувати фінансових труднощів, я залишу свою частку капіталу, ну, скажімо, на півроку, і не братиму процентів. Можливо, цим хоч трохи віддячу вам за добро, яке ви зробили для мене. Що б потім не сталося, я завжди зберігатиму в серці вдячність вам!..
— Це великодушно з вашого боку, — розчулено сказав Ренар. — Але чи зумію я сам впоратися з підприємством без вас, ось у чому справа.
— Авжеж упораєтесь! Діло налагоджене, замовленнями майстерня забезпечена на півроку вперед. Будьмо відверті: навіщо вам тепер компаньйон, з яким треба ділити прибуток, коли ви й самі можете розширити підприємство? А я, я не можу не зважати на інтереси дружини. Вона, бідолашна, страждає тут, хоч і намагається приховати це від мене і од усіх. Маріанна молода, їй треба закінчити освіту в Парижі. З чим, з яким багажем вона повернеться рано чи пізно на батьківщину? Привезе з собою паризькі туалети? Цим нікого не здивуєш у наш час!..
Наступного дня попи пішли до нотаріуса і анулювали угоду на спільне володіння ремонтною майстернею. Ренар віддав Василеві векселя на сім тисяч франків, директор відділення банку «Ліонський кредит» одразу ж оплатив його. Таким чином Василь міг переїхати до Парижа, маючи в кишені кругленьку суму — одинадцять тисяч франків готівкою.
Рекомендація мера містечка, схвальні відгуки Ренара та кюре, широкі зв'язки Жубера в ділових колах — усе це відіграло свою роль, і незабаром Василь став рівноправним компаньйоном рекламної фірми.
З переїздом до Парижа він не поспішав. Підшукував зручну квартиру, а тим часом їздив кожного ранку на роботу з містечка і повертався увечері. Часто з ним їздила Ліза, що, як і раніше, цікавилась мистецтвом рекламу.
Насамперед Василь припинив випуск коротунів, собак, котів і звільнив увесь персонал. Невтомно ходив він по вулицях Парижа, іноді в супроводі Лізи, довго стояв біля вітрин великих універсальних магазинів, біля рекламних щитів кінотеатрів, біля театральних афіш.
Жубер байдуже спостерігав усе те, що робив компаньйон, меланхолійно насвистуючи арії з опер і пісеньки.
Якось Василь і Ліза, проходячи набережною Сени повз рундучки букіністів, побачили блідого довговолосого, в чорному светрі юнака, який малював кольоровою крейдою на тротуарі вуличні сценки. Дехто з перехожих кидав дрібні монети в його кепку. Малював юнак швидко, впевнено. На сірому асфальті оживали то молода квіткарка, то шофер таксі, то п'яненький відвідувач бістро.
— Поглянь, він дуже талановитий, — тихо сказала Ліза, уповільнюючи ходу.
Деякий час вони мовчки дивилися, як працює художник.
Коли художник закурив, відпочиваючи, Василь підійшов до нього ближче і запитав:
— Скажіть, ви самоук чи десь училися?
В юнака було рухливе обличчя, насмішкуваті очі.
— А чому, власне, це вас цікавить? — Він оглянув Василя з ніг до голови.
— Мені здається, для самоука ви малюєте надто добре, а для професіонала…
— А для. професіонала нічого іншого не лишалося! Я п'ять років учився в студії… Ви, мосьє, очевидно — іноземець, коли не знаєте, що ця обставина не має ніякого значення! У мене нема майстерні, нема грошей на полотно і фарби! — Він говорив різко, з викликом, але, глянувши на Лізу, змінив тон. — Мати моя прикута до ліжка, — і я мушу годувати її. Та й самому мені теж треба їсти й пити. От і добуваю собі на харч як можу…