Выбрать главу

— А як же інакше? Лікар провідав мене другого дня і, вислухавши серце, сказав, що глухі тони зовсім зникли, звичайно, завдяки його лікам… Обіцяв приїхати сьогодні. Навіщо його розчаровувати? А втім, бог з ним, з лікарем! Сідайте осюди, в крісло, тут вам буде зручно.

Сар'ян сів і, побачивши на столі пляшку, пожартував:

— Хіба вам можна пити?

— В міру. Але ж ви здоровий, вам напевне можна випити. Дозвольте налити?

— Будь ласка!

Наповнивши келехи, Василь спитав:

— Що діється в світі? Я ж четвертий день сиджу вдома!

— Як вам сказати? Загалом усе йде своїм звичаєм… Ваша перемога на турнірі справила неабияке враження. Газети писали про неї дуже докладно. А втім, певно, ви самі читали. Я дуже радий вашій перемозі, — ви втерли носа цим снобам. Зичу вам нових успіхів! — Журналіст повільно випив вино.

— Дякую!.. А коли говорити не тільки про мої спортивні успіхи?

Сар'ян схилився на спинку крісла і якийсь час мовчав, немов збираючись з думками.

— Все дуже складно в цьому найкращому із світів, — мовив він. — По війні люди якось одразу заспокоїлись, постаралися забути про неї.:. До того ж газетярі, політики, служителі церкви репетували на всіх перехрестях, що жертви не були марні, що війна більше ніколи не повториться — людство не допустить!.. І що ж? Минуло якихось чотирнадцять років, і над світом знову нависли чорні хмари. Так, дорогий Кочеку, війна знову стукає в двері. І її знову готують німецькі генерали, які служили колись кайзерові, а тепер республіці. Французькі політики показали дивовижну байдужість. У них одна турбота: що завгодно, аби не революція, як у Росії!.. Тому й удають, ніби не помічають, що робиться сьогодні по той бік Рейну. Фон Папен вимагає анулювати борги, жадає рівності в усьому — насамперед в озброєнні. Та це тільки камуфляж. Німеччина сама давно анулювала Версальську угоду і озброюється на очах колишніх союзииків-переможців. Проте це ще півбіди, — найстрашніше попереду. Я маю на увазі прихід до влади фашистів на чолі з Гітлером. Це станеться найближчим часом, можете не сумніватися. І тоді ніщо не зможе відвернути війни… Страшно навіть думати про це!

— Я далекий від політики, — сказав Василь, — але все-таки мені здається, що ви трохи перебільшуєте небезпеку. Може, німецькі генерали й бундючаться, мріючи про реванш. Цілком можливо, що й Гітлер прийде до влади. Недавно в клубі Ганс Вебер на запитання, як могло трапитися, що Герінг став головою рейхстагу, спокійно відповів: «Дуже просто, партія націонал-соціалістів здобула більшість на останніх виборах». Усе це так. Та чи захочуть прості люди знову проливати свою кров за чиїсь інтереси? — Василеві хотілося викликати журналіста на більшу відвертість.

— Ви знаєте, що таке релігійний фанатизм? Що таке шовіністичний чад? Чи доводилося вам коли-небудь стикатися віч-на-віч із цим злом? — нетерпляче спитав Сар'ян.

— Ні. Але теоретично уявляю собі, що це таке.

— Теоретично? Цього мало… Надто мало. Треба відчути на власній шкурі, аби зрозуміти, що це таке.

— А ви відчули?

— Відчув… І дуже добре знаю, як під впливом нестримної шовіністичної пропаганди з людей спадає тоненька оболонка цивілізації. Я хочу, щоб ви зрозуміли: ідеї фашизму формувалися не сьогодні і не вчора, а ще в надрах кайзерівської Німеччини, коли пруссацтво поклало здобути світове панування… Так, дякую, налийте мені ще. Чудове мартіні! Ви, мабуть, здогадалися, що я не француз. Ніяк не можу зовсім позбутися акценту, хоч живу у Франції давно і розмовляю французькою з дитинства. Я — вірменин, народився в Стамбулі, в заможній, інтелігентній родині. Батько був талановитий архітектор. Він здобув освіту тут, у Парижі. Мати також була освіченою жінкою, володіла, крім рідної мови, англійською, турецькою, вільно розмовляла по-французькому. В нашій сім'ї панував культ Франції, мої батьки говорили між собою по-французькому.

Я був єдиний син. У ранньому дитинстві мене виховувала гувернантка-француженка. А коли мені минуло сім років, батьки віддали мене до французького коледжу в Стамбулі, і я закінчив його напередодні першої світової війни. Збирався вчитися далі в Сорбонні, але не встиг, — перешкодила війна.

Жили ми тихо, самотньо, у власному особняку на березі Босфору, в мальовничому містечку Бебеку. Батьки були байдужі до громадських інтересів — любили музику, живопис, багато читали, збирали картини, часто їздили в Італію і по-своєму були щасливі… Спалахнула війна, від тихого гаразду нічого не лишилося. Батька мобілізували як фахівця, зробили з нього офіцера і послали у фортецю Чанак-Кале керувати фортифікаційними роботами.