Першого ж дня Василь запримітив стрункого, модно, зі смаком одягненого брюнета середнього віку, веселого і, очевидно, легковажного француза Жана Жубера.
Мосьє Жубер завжди був у чудовому настрої і, піднімаючись по сходах до своєї кімнати, насвистував оперні арії, що, треба віддати йому належне, робив майстерно. Мабуть, він любив музику, і Василь надумав скористатися з цієї обставини для знайомства.
Якось увечері мрячив дрібний, надокучливий дощ. Багато мешканців пансіонату розійшлися по своїх кімнатах, інші зібрались у вітальні. Дехто сів до карт, а більшість нудилися, не знаючи, що з собою робити. Василь попросив Лізу заграти що-небудь на роялі. Ліза, чудова піаністка, сіла до рояля, і незабаром усі присутні повернулися до неї — навіть картярі покинули своє важливе діло.
Почувши звуки шопенівського полонеза, Жубер навшпиньки підійшов до рояля. Видно було, що він щиро насолоджувався музикою, слухав зосереджено, задумливо. Коли Ліза кінчила грати, він схопив її руку, поцілував.
— Ах, мадам! — вигукнув. — Ви прекрасна музика! Ваша чудова гра дала мені — а втім, гадаю, не тільки мені. — він окинув поглядом усіх присутніх у вітальні, — справжню насолоду. Дякую, дуже дякую!
Познайомилися.
Другого дня Жубер запросив Василя з дружиною в бар, почастував їх коктейлем, а надвечір Василь і Жубер були вже добрими приятелями. Прогулюючись із веселим французом, Василь довідався, що той — власник рекламного бюро в Парижі. Справи йдуть не блискуче, але все-таки можна жити пристойно, і він, Жан Жубер, жив би розкошуючи і навіть зумів би трохи відкласти про чорний день, аби не деякі обставини… Після тривалої паузи Жубер конфіденціально сказав новому другові, що він одружений, але стосунки з дружиною у нього кепські: дружина не розуміє його. Тому в нього є інша — чудова жінка. «На жаль, у наш час це коштує дуже дорого», — закінчив він, зітхнувши.
Перед від'їздом з Рів'єри Жубер дав Василеві свою візитку картку і просив, коли той буде в Парижі, завітати до нього.
Незабаром і подружжя Кочеків залишило Лазуровий берег.
Проживши певний час у Франції, Кочеки твердо поклали зупинитися спочатку на околиці Парижа, роздивитися і вже потім вирішити, як діяти далі.
І коли вони потрапили в маленьке затишне містечко, яке потопало в зелені, чистеньке, з брукованими вуличками, черепичними дахами, їм здалося, що вони знайшли саме те, чого шукали. У центрі містечка — невеличкий майдан. На ньому — мерія, навпроти — старенька церква зі стрілчатими вікнами і високою дзвіницею. Трохи далі — пожежна каланча. На єдиній торговій вулиці, що починалася від майдану, містились аптека, крамниці м'ясника, булочника, бакалійника, зеленяра, майстерні шевця, кравця, перукарня. Вулицю прикрашали вивіски універсального магазину і бару «Побачення друзів».
Одне слово, це було типове провінційне містечко, знайоме з описів Бальзака, Флобера, Мопассана. На самому краю містечка, на узбіччі шосе, притулилися заправочна станція, маленький гараж і майстерня для дрібного ремонту автомашин.
Це тихе містечко було розташоване за якихось двадцять п'ять — тридцять кілометрів од Парижа, що мало свої незаперечні переваги.
— Хтозна, — сказала Ліза, — може, саме тут, у «Побаченні друзів» — колись напевно це був заїзд, — зупинявся по дорозї в Париж д'Артаньян…
— Можливо, — весело обізвався Василь. — Тільки куди йому, д'Артаньянові, до нас із тобою!..
З ким, як не з хазяїном заправочної станції і ремонтної майстерні, знайде спільну мову автомеханік? Василь поїхав прямо туди і не встиг вийти з машини, як біля нього виросла постать кремезного, гладкого, червонощокого чоловіка років сорока, у шкіряному фартусі і картатій сорочці із закачаними по лікті рукавами.
— Чим можу прислужитися, мосьє? — запитав він.
— Замініть, будь ласка, масло і налийте в бак сорок літрів бензину. — Поки хазяїн працював, Василь зав'язав з ним розмову: — Гарне у вас містечко, затишне, тихе…
— О мосьє, такого містечка, як наше, не знайти в усій Франції! — Хазяїн був людина товариська і патріот свого містечка. — Нашу церкву святої Терези, яку ви бачили на майдані, збудовано в середині шістнадцятого століття. В ній є фрески славетних італійських майстрів. У нас не раз зупинялися французькі королі, щоб пополювати в навколишніх лісах. Пізніше сюди приїздив маршал імперії Мюрат. Ви звернули увагу на будинок з мезоніном біля ставка? Саме в ньому й жив уславлений полководець. А відчуваєте, мосьє, яке чудове у нас повітря? Воно мов цілющий бальзам: дихаєш — не надихаєшся.