— Правда ваша, тут усе так дорого… За флакон гарних духів платиш сто і навіть двісті франків, за коробку пудри — тридцять-п'ятдесят франків. Звісно, все це предмети розкоші, згодна, але, даруйте, яка жінка у наш час може обійтися без духів, пудри, крему, губної помади?
— Недарма французи вигадали приказку: краса потребує жертв!..
— Ви чудово розмовляєте по-німецьки! За вимовою вас не відрізниш від уродженки Берліна.
— Я вчилася в німецькій школі, — коротко відповіла Ліза.
Зайшла розмова про китайську кухню. Віддаючи їй належне, Вебер твердив, що все-таки кращої кухні, ніж французька, нема ніде. Сар'ян не погоджувався, доводячи, що на Сході, особливо у Стамбулі, готують чудово, не гірше, ніж французи. Браун одразу ж поцікавилась: хіба мосьє Сар'ян бував у Стамбулі? Той відповів ствердно, і їй закортіло дізнатися, чи справді такі незвичайні турецькі лазні.
— Стамбул уславився не тільки чудовими лазнями. — Німкеня дратувала журналіста, але він опанував собою і вів далі. — Там зберігся великий критий базар з безліччю лабіринтів, збудований ще за часів султана Фатіха, завойовника Константинополя. На березі Босфору досі стоять фортечні вежі, споруджені візантійцями для оборони столиці імперії; дивовижні своєю красою храми, з високими мінаретами мечеті, обличковані кольоровою керамікою, що так і сяють на сонці всіма кольорами веселки. Нарешті, розкішні палаци, які поєднують у собі мавританську архітектуру з європейською…
— О, як це цікаво! Скажіть, мосьє Сар'яне, це правда, що в турецьких султанів були гареми, де вони тримали по дванадцять жінок?
— В передостаннього султана, Абдул-Хаміда, було не дванадцять, а тридцять жінок, згідно із законом шаріату, — відповів журналіст. — І шістдесят наложниць…
— Який жах! — вигукнула Браун.
— Нічого жахливого! Жінки і наложниці султана жили в нечуваних розкошах. Я певен, що багато сучасних жінок погодилися б бути на їхньому місці, — додав Вебер, який досі мовчав.
— Ні, неправда! Жити в клітці, хоч і золотій, навряд чи кому захочеться, — заперечила Ліза.
— Не кажіть, не кажіть, — п'яно белькотала Ельза Браун. — Жити безтурботно… ходити в шовкових шароварах… купатися в прозорих водах мармурових басейнів… Їсти східні солодощі… слухати музику…
— По-моєму, ваша суперечка, любі дами, безпредметна: у Франції гаремів нема, і ви не можете перевірити — добре чи погано живеться в золотій клітці! — сміючись сказав Сар'ян.
Виходячи з ресторану, чоловіки навмисне відстали од жінок, щоб дати їм можливість домовитися про нову зустріч. Браун, не гаючи часу, звернулася до Лізи:
— Маріанно, любонько, ви обіцяли познайомити мене з недорогою кравчихою. Може, ви дасте мені номер вашого телефону, і я подзвоню в зручний для вас час?
— Я пізно повертаюся додому, мене важко застати. — Ліза не запитала в німкені номера її телефону, щоб не викликати підозри. — Краще зустрінемося цими днями десь у кафе, як ви звільнитеся од служби. До речі, я довідаюсь, коли моя кравчиха зможе вас прийняти.
— Я буду дуже рада, якщо це зручно для вас.
— Ви добре знаєте майдан Етуаль? Там, навпроти станції метрополітену, є маленьке кафе. Якщо не заперечуєте, ми могли б зустрітися там. Ну, скажімо, завтра ввечері…
— Краще післязавтра!
— Гаразд. Я чекатиму там на вас о сьомій годині.
В таксі, по дорозі додому, Ельза говорила Веберові:
— Ви знаєте, ця француженка — щасливий виняток серед своїх співвітчизниць, — по-перше, не кривляка, до того ж досконало володіє німецькою мовою!
— Вона вам сподобалась?
— Дуже! Ми домовилися з нею зустрітись післязавтра на майдані Етуаль. Вона хоче повести мене до своєї кравчихи… Як ви гадаєте, в тому, що я водитимуся з місцевою жителькою, нема нічого поганого?
— Як вам сказати? — Вебер знизав плечима. — Гадаю, що ні… Ви ж чули, на зборах співробітників радник Ельман не раз казав, що не варто цуратися місцевих жителів. Він навіть рекомендував частіше бувати серед них, щоб французи не думали про нас як про націю зарозумілу й відлюдькувату.
— Мені треба поставити до відома про це секретаря канцелярії посольства…
— Навіщо? А втім, як вам завгодно. Якщо хочете, щоб вас зайвий раз допитували… — Вебер розумів, що так відповідати йому, добре обізнаному з порядками в німецькому посольстві, не годилося б, але іншого виходу не було.
За сигналом Вебера таксі зупинилося біля будинку, де жила Браун. Не відпускаючи Веберової руки, зазираючи йому в очі, вона спитала:
— Хіба ви… не підніметесь до мене?