Так чи інакше, верховода німецьких фашистів Адольф Гітлер захопив владу.
Опівночі Василеві подзвонив Сар'ян і розповів про події в Німеччині. Василь не спав до ранку і тепер їхав у свою контору втомлений і заклопотаний. Він розумів, що рубікон перейдено, — віднині політичні події в світі, передусім у Європі, наберуть зовсім іншого напрямку, ніж досі.
Василь намагався роздивитися крізь скло автомобіля обличчя перехожих, прочитати на них, яке враження справило на французів це зловісне оповіщення. Люди, як завжди, поспішали у своїх житейських справах, немовби прихід до влади Гітлера нічого не міняв у світовому правопорядку і взагалі вся ця метушня по той бік Рейну Францію не обходить…
Не встиг Василь сісти за свій письмовий стіл, як Жубер, весело посвистуючи, увійшов до контори.
— Добридень, дорогий Кочеку! Чого ви такий похмурий? Не виспались?
Василь підвів голову і пильно подивився на свого компаньйона.
— Скажіть, Жубере, ви читали сьогодні ранкові газети?
— Читав! Що ни побачили там цікавого?
— Ви не звернули уваги на повідомлення про те, що в Німеччині владу захопили фашисти на чолі з Гітлером?
— Ах це! Читав, звичайно. А що нам до того, який бош править Німеччиною — Шлейхер чи Гітлер?
— Ви жартуєте?
— Я кажу цілком серйзоно. Мене мало стурбує, якщо навіть туди повернеться кайзер Вільгельм Другий…
— Блаженна ви людина, Жубере! — прохопилось у Василя і, щоб якось загладити свою різкість, він додав — Така проста річ, як різниця між фашистами і порядними людьми, має бути зрозуміла кожному!…
— Згоден, фашисти — то переважно покидьки, невдахи. Я знаю одного шибайголову з організації полковника де ла Рокка «Білі хрести». Це навіть мій далекий родич. Його вигнали з університету за те, що не хотів учитися, і він образився на весь світ. Уявивши, що він надлюдина і йому, отже, все дозволено, украв у батьків велику суму грошей, родинні коштовності і втік з дому…
За годину Василь розмовляв з художниками Борро і Домініком. Хлопці явно були чимось пригнічені. На запитання Василя, що з ними, Борро відповів:
— Хіба ви не знаєте, мосьє Кочеку? У Берліні владу захопив голова фашистів Гітлер. Знову доведеться французам кров проливати!..
— Вже так зразу й кров!..
— Месьє Кочеку, мій батько загинув під Верденом. Це було всього якихось сімнадцять років тому. А сьогодні нащадки пруссаків, убивць мого батька, знову брязкають зброєю. Певен, що німці, маючи такого верховоду, як Гітлер, захочуть насамперед звести з нами давні рахунки за поразку в минулій війні… Знаєте, який плакат намалював Домінік?
— Ні, звичайно! Звідки мені знати, які плакати малює, мій юний друг?
— Плакат перегукується з часами Великої французької революції. Під малюнком напис: «До зброї, громадяни! Вітчизна в небезпеці!..»
— Намалювати намалював, а ось хто надрукує мій плакат — не знаю, — сказав Домінік.
— У Парижі є одна-єдина газета, яка погодилася б надрукувати цей плакат, — «Юманіте», — сказав Борро. — Але тоді ти, дорогий друже, попрощайся з надією будь-коли уславитися. Художника, що виступає на сторінках ракети «скажених» — адже треба ж, щоб комуністів сьогодні називали так само, як колись якобінців, — такого художника «порядне товариство» не пустить до себе навісь на поріг, і його картини ніколи, повік-віків, не буде виставлено в жодному виставочному залі!..
— То й нехай!.. Віднесу плакат в «Юманіте». Якщо вони погодяться надрукувати, я ладен віддати його безплатно!
— Браво, Домініку! Пізнаю впертого й мужнього нащадка санкюлотів. Що там один плакат, зроби серію, бий на сполох, закликай французів до пильності! І водночас… Готуйся до того, що мосьє Жубер вижене тебе. Те, що у рекламній фірмі працює такий вільнодумець і бунтар, безперечно, негативно позначиться на її комерційній діяльності. Я, правда, не знаю думки мосьє Кочека щодо цього. — Борро запитливо глянув на Василя.
— Наша фірма — підприємство комерційне, і політичні переконання чи навіть діяльність її співробітників нас не обходить. — Василь хотів дати зрозуміти художникам, що їм побоюватись нічого.
— Ми були певні, що ви скажете саме так! — Борро повеселішав. — Ходімо, Домініку, малювати плакати. Вони закликатимуть синів Франції до зброї. Якщо ніхто не захоче друкувати, ми самі розклеїмо їх на афішних тумбах.
Художники вийшли. Василь, дивлячись їм услід, думав, що дух нації, як і раніше, живий, жива її сила, стійкість, аби тільки справжні патріоти не втратили пильності.