— Ви не помилились, на батьківщині я працював автомеханіком, — відповів Василь, витираючи ганчіркою руки.
— От би нам об'єднатися і працювати разом. Я давно шукаю собі компаньйона… Подумайте, з невеликими витратами нам пощастило б розширити діло, добре заробити і відкласти дещицю на старість.
— Я не проти попрацювати з вами, та й деякий капітал у мене є. Але, на жаль, термін моєї візи кінчається. До того ж іноземцеві на території Франції не можна стати підприємцем без особливого дозволу…
— Все це дрібниці, формальності! При бажанні ми знайшли б вихід.
— Яким чином?
— Дуже просто. Мер нашого містечка і начальник поліції — мої друзі дитинства. Вони не відмовляться допомогти, якщо, звичайно, ми домовимось.
— Чому б ні? Адже мені однаково доводиться заробляти на прожиток. Де ж, як не у Франції, можна добре заробити? Містечко ваше і люди припали мені до душі. Чому б і не залишитися тут?
— Тільки зважте, мосьє Кочеку, щоб розширити підприємство, нам доведеться придбати деяке обладнання. Ну, для початку, скажімо, універсальний і шліфувальний верстати, потужніший електромотор. Треба замовити нову вивіску, вмістити об'яви в газетах. А все це гроші…
— Розумію!
— Якщо станете моїм компаньйоном, то все пополам — витрати і прибутки, так? — спитав Ренар.
— Авжеж! — з готовністю погодився Василь. — Ми врахуємо капітал, який ви вклали у підприємство, полічимо майбутні витрати і, якщо половина суми не перевищить мої скромні можливості, то я ваш компаньйон. При умові, звичайно, що власті продовжать візу і офіційно дозволять мені стати тут підприємцем.
— Певен, що ми з вами знайдемо спільну мову! — сказав на закінчення Ренар, і вони попрямували у бар Дюрана хильнути по склянці вина.
Василь прийшов додому у веселому настрої.
— Ну, старенька, справи наші, здається, налагоджуються! Незабаром я буду співвласник заправочної станції, гаража, ремонтних майстерень і загрібатиму купу грошей. І станемо ми з тобою типовими буржуа! — Василь говорив по-російськи, знаючи, що служниця давно пішла додому.
— О господи! Саме про це я і мріяла все життя… А ще що?
— А ще ми дістанемо дозвіл на проживання у Французькій республіці і на право мати підприємство! — І Василь розповів їй про свою розмову з Ренаром. — Ну то як, вартий чогось твій чоловік!?
— А інакше я б за тебе й заміж не вийшла! — засміялася Ліза.
— Тільки в усьому цьому є одне «але», — сказав Василь.
— Яке?
— Увійшовши в компанію з Ренаром, мені доведеться багато працювати в майстерні — вільного часу не буде зовсім. І вийде, що я приїхав за тисячі кілометрів, щоб жити, як буржуа середнього достатку.
— І все-таки, поки що нам нічого іншого не лишається. Хіба ти забув, що ми повинні пустити коріння в країні і тільки потім…
— Сам знаю, що треба вхопитися за цю пропозицію, вхопитися обома руками!
— А коли б ти поставив Ренарові умову, що сам не працюватимеш? Можеш послатися на мене: дружина, мовляв, не хоче, щоб я працював за простого механіка.
— Дивачка, Ренарові потрібні насамперед мої руки. Компаньйона з грошима він знайде, а от висококваліфікованого механіка… А втім, здається, я вже придумав!.. За існуючими правилами, іноземцеві, який домагається дозволу жити на всій території Франції, спершу дають квитанцію, так звану «ресе-пісе», котра потверджує, що він подав заяву і має право, доки дістане відповідь, жити у Франції де завгодно. Трапляється, що відповідь затримується, і той, хто має квитанцію, спокійнісінько живе тут хоч і довіку. От я і домовлюся з своїм майбутнім компаньйоном, що, одержавши квитанцію, внесу в підприємство свій пай і працюватиму в майстерні три дні на тиждень, звичайно, з відповідним зменшенням моєї частки в прибутках. А коли матиму дозвіл залишитися у Франції — «карт-д'ідентіне» — стану повноправним компаньйоном і почну працювати на повну силу. До того часу багато води спливе в Сені, і ми придумаємо що-небудь ще!
— Наче все виходить логічно, — відповіла Ліза. — Усі знають, що ми приїхали до Франції, щоб побувати в музеях, картинних галереях, оглянути пам'ятки архітектури. А ось уже майже півтора місяця сидимо тут і, власне, нічого не бачили. Чому б нам не скористатися випадком і, доки дістанемо дозвіл, не бувати частіше в Парижі; тим більш, що я, твоя дружина, вивчаю історію мистецтва!..
Днів через два до Василя прибіг хлопчисько з гаража.
— Мосьє Кочеку, хазяїн просить вас зайти. Він сказав, що в нього невідкладна справа.
— Добре, Гастоне, зараз прийду. А це тобі на кіно! — Василь кинув хлопцеві срібну монету.