Він почав неспокійно міряти кроками кімнату.
— З нею щось сталося, — сказав він, вдаряючи кулаком собі в долоню. — Щойно до нас прийшов Дрейк, як я вислизнув з дому, щоби повідомити вам новину. Про це ще ніхто не знає, крім батька та Дрейка. Ви повинні щось зробити!
Мені ставало вже краще.
— Коли її бачили востаннє? — запитав я, ледь стримуючи позіхання.
— О п’ятій вона полишила контору з наміром піти на танці. Роджер Кірк — хлопець, з яким вона зустрічається — каже, що вона так і не прийшла на побачення. Отож, він подумав, що їй нездужається, і пішов собі додому. І лише коли Дрейк зателефонував йому десь об одинадцятій, ми й подумали, що з нею щось сталося.
Я поліз у кишеню, дістав пачку «Лакі страйк» і висипав кілька сигарет на покривало.
— Паліть! І сідайте! — запросив я, запалюючи сигарету.
Він присів, однак від сигарети відмовився.
Кілька хвилин я розмірковував, а він тривожно дивився на мене.
Нарешті я спитав:
— А Дрейк уже повідомив поліцію?
— Ще ні. Спочатку він пішов до мого батька, бо подумав...
— Знаю, знаю, про що він подумав, — перебив я його. — І що зробив ваш батько?
— Ще нічого, — відповів Тед. — І нічого не робитиме аж до ранку. Ось чому я сюди й прийшов. У нас є принаймні сім годин до того, як своє розслідування почнуть ті двоє.
— Так, — сказав я без особливого ентузіазму, — але ми можемо небагато.
Я струсив попіл на підлогу, знову ледь стримав позіхання і спитав:
— Ви знали дівчину?
Тед кивнув.
— Вона — подруга Люсі Мак-Артур, — відповів він. — Ми з Роджером Кірком ходили разом до школи. І часто гуляли вчотирьох.
Я підвівся і попрямував до стільця, на якому скинув свій одяг. За три хвилини одягнувся і пішов у ванну, щоби вмитися та причесатися. Тоді повернувся в кімнату і хлюпнув собі трохи віскі.
— Вип’єте? — спитав я, хитнувши перед ним пляшкою.
Він відмовився.
— То що ви маєте намір робити?
— Покладусь на свою інтуїцію, — відповів я холоднокровно. — Гадаю, це не найкращий метод, однак спробую ним скористатися. Як далеко звідси те «Вуличне фото»?
Він видихнув:
— Це на Мюррей-стріт. П’ять хвилин їзди на машині.
— А ви на машині?
— Вона біля готелю.
— Гаразд, їдьмо! — Я схопив капелюха, вчергове позіхнув і повернувся до дверей. — Жахлива професія для сну! — зауважив я, виходячи з номера. — Не раджу вам її обирати!
Коли ми йшли коридором, двері Мерієн Френч раптово відчинилися і вона з’явилася у дверях.
— Ви що — лунатик? — запитала вона з цілком виправданою цікавістю. Присягаюсь, вона була просто чарівна в своїй ніжно-блакитній нічній сорочці! Її довге шовковисте волосся розсипалося по плечах, а обличчя було рожеве зі сну.
— Привіт! — сказав я пошепки. — Якщо добре прислухаєтеся, то почуєте, як зароджується новий день. Я той хлопець, хто його будить.
Вона глянула на Теда Еслінгера, а потім на мене.
— Це ваш помічник? — спитала вона, ледь стримуючи позіхання.
— Міс Френч, дозвольте відрекомендувати вам містера Теда Еслінгера, — сказав я церемонно. — А тепер будьте слухняною дівчинкою і повертайтесь у ліжко! Ми з містером Еслінгером вирушаємо на ранкову пробіжку.
— Щось сталося? — поцікавилась вона, посміхнувшись спочатку Еслінгеру, а потім мені.
Я заперечно хитнув головою.
— Я все життя у цей час бігаю. Це мене тримає в тонусі.
І я підморгнув їй та кивнув Еслінгеру.
— Ходімо!
Тед сором’язливо посміхнувся Мерієн і пішов за мною.
Я почув, як Мерієн перебільшено розпачливо зітхнула і зачинила двері.
— Гарненька, чи не так? — зауважив я, спокійно спускаючись сходами.
— Так, — погодився він, — однак, зараз не час...
— Не говоріть дурниць, — сказав я, коли ми вже були в холі, — я завжди таке помічаю.
Нічний портьє — кругленький чоловічок з розкішними вусами, запитально поглянув на нас, однак я пройшов, не зупинившись. Ми проминули вестибюль, вийшли на терасу і попрямували до машини, що стояла на узбіччі.
Еслінгер обійшов авто і сів на водійське сидіння.
— Заколисайте мене! — сказав я, зручно вмощуючись на сидінні. — Хочу хоч трохи сьогодні подрімати!
І він рвонув вперед. Вулиці були порожні, тож ми летіли стрілою.
— Що ви сподіваєтесь виявити? — запитав він, коли ми виїхали на Мейн-стріт.
— Не знаю, — відповів я, запалюючи сигарету. — Просто якась неясна думка крутиться мені в голові. Гадаю, що нічого в цьому нема, але...
Він швидко поглянув на мене, знизав плечима і зосередився на дорозі. Ми не сказали ні слова аж до Мюррей-стріт.
Вже там він загальмував і визирнув із вікна.
— Це десь тут.
Я не робив жодних спроб допомогти йому. Це було його місто — йому і розшукувати тут будь-що. Раптово він звернув на узбіччя та зупинився.
— Ось воно.
Я виліз із машини і оглянув невеличку вітрину, в якій були виставлені фотографії. Відступив на крок, щоби прочитати напис угорі. Він був зроблений великими хромованими літерами, що виблискували у місячному світлі.
— «Вуличне фото».
Так, це було воно.
Я витяг із кишені ліхтарика і направив промінь світла у вітрину.
Тед став поруч.
— Що ви надумали? — спитав він, слідкуючи за променем, поки я уважно оглядав фото завбільшки з листівку на склі вітрини, на рамах та на пологому стенді в нижній частині вітрини.
— Бачите когось знайомого? — спитав я, водячи променем туди-сюди.
До нього нарешті дійшло.
— Ви ж не думаєте, що... — почав було він, але я цитьнув на нього.
Просто переді мною у центрі вітрини красувалось усміхнене обличчя білявки. За її голівкою на задньому тлі проглядалась Мейн-стріт. Фотографія була вчетверо більша за всі інші. Під нею був напис: «Збільшення фотографій усього за 1,5 долара».
— Це вона? — спитав я в Еслінгера.
— Так, — він схопив мене за руку, здригнувшись.
— Коли покладаюсь на інтуїцію, вона мене зазвичай не підводить, — промовив я, вимикаючи ліхтарик.
— Ви, певно, розумієте, що все це означає, — сказав Еслінгер тремтячим голосом. — Усі дівчата були викрадені — і викрадені звідси. Можливо, Мері давно вже мертва?
Я обійшов Теда й наблизився до дверей ательє. Вони були хромовані й наполовину засклені. Єдиний спосіб потрапити всередину — це вибити скло.
Але я не хотів цього робити — надто багато шуму.
— Чи не можна зайти через чорний хід? — поцікавився я.
— Зайти? — перепитав він. На його обличчі читався страх. — Але ж ви не хочете...?
— Звісно, що хочу — але вас я сюди не вплутуватиму, — відповів я. — Їдьте додому!
Він повагався, потім вперто сказав:
— Якщо ви йдете туди, то я — з вами!
— Ні, — твердо сказав я. — Мені платять за те, що я підставляю свою шию. Якщо вас спіймають, то батько знатиме, що ви мені допомагаєте. А я цього не хочу. Ви мені корисні, поки про це ніхто не знає. Ви й так багато зробили. Їдьте додому і покладіться на мене.
Він знову завагався, однак цього разу кивнув, погоджуючись.
— Гадаю, ви праві, — сказав він неохоче. — Вдома навіть не знають, що я взяв машину. Вона вам потрібна?
— Я би міг нею скористатися, але хтось може її впізнати. Тож забирайте її та їдьте додому.
— Я би не хотів полишати вас отак... — почав було він, але я не був схильний провести залишок ночі в суперечках.
— Послухайте мене — їдьте звідси! — сказав я і, полишивши його біля машини, пішов вулицею униз. В сотні ярдів помітив бічну вуличку. Пірнувши у темряву, почав гадати, чи приведе вона мене до чорного ходу ательє. Почув, як завівся двигун, і «понтіак» з шаленою швидкістю рвонув із місця. Перед тим, як звернути у вуличку, я провів поглядом габаритні вогні авта.
Мені відлягло він серця, коли побачив, що він поїхав. Непрофесіонал в такій справі легко міг схибити, а мені проблеми були ні до чого. Я любив працювати сам. Якщо щось піде не так, то звинувачуватиму лише себе.